Люба Клименко - Пор'ядна львівська пані

Одіссей пригорнув її до себе.

Коли вони повернулися, всі вже сиділи за столом і обідали. На столі стояв бануш, грибна юшка і пляцки з тертої бульби з грибною підливою. З незвички понаїдалися, як дурні, і всіх розморило.

Пенелопі з Одіссеєм виділили кімнатку. Вона заснула в нього на грудях, якраз у тому місці, де потужно гупало його серце. Коли прокинулася, сонце вже повернуло на захід.

У церкву йшли вчотирьох, мовчки. Кожен думав про себе, про свої гріхи, про те, як усе це розповісти священикові.

Церква була мала і аж почорніла від старості. Одіссей, Пенелопа і Кася сіли собі на лавку на церковному подвір'ї. А Місьо підійшов до дерев'яного хреста, став на коліно, помолився, підвівся, поцілував розп'яття, перехрестився і підійшов до дверей церкви.

— Отче, можна до вас? — непевно спитав він.

— Заходь, сину мій, — почулося у відповідь лагідне.

— Я хотів би сі висповідати, — попросив Місьо.

Двері в церкву зачинилися і запанувала тиша.

Одіссей, Пенелопа і Кася мовчали. Пенелопа дуже хвилювалася. Дотепер усі її сповіді в церкві були чистою формальністю, а тепер... тепер треба тримати суд перед Богом. «І як йому сказати... Як йому пояснити? — думала вона. — Як просити пробачення за те, що стала щасливою. За те, що стала щасливою, вільною, здоровою, веселою, красивою... Чи зрозуміє він? І чи простить?» У Пенелопи від хвилювання спітніли руки.

— Щось він довго, — тихо сказала Кася. В її голосі також відчувалося хвилювання.

«Бог добрий. Він не може карати щасливу жінку. А може, Бог сам посилає їй це щастя, щоб компенсувати всі її жертви, віддячити за всі її чесноти... Боже, що я кажу! Прости мені, Господи!»

З церкви вийшов Місьо з опущеною головою. Його руки були складені в молитві.

— Іди! — штрикнула ліктем під бік подругу Пенелопа.

— Чому я?

— Тому... тому що в тебе менше гріхів.

— Це в мене менше?

— Так, менше! Що б ти не робила, це не так страшно, як у шлюбної жінки.

— Я не піду, — відмовилася Кася. — Я ще не готова.

— І я не піду! — уперлася Пенелопа.

Обидві, мов по команді, подивилися очікувально на Одіссея.

— Ну добре, я вже йду! — погодився Одіссей і встав.

Поки він був на сповіді, Кася, Місьо і Пенелопа знову сиділи мовчки, дивлячись на червоні хмари, що зависли над чорним лісом. Одіссей також довго не з'являвся.

— Про що там можна стільки говорити? — прошепотіла Кася.

— Це ж Одіссей, — пирхнула Пенелопа. — Поки він перелічить свої гріхи...

— Не сміши, мені зараз іти... — насварила подругу Кася.

Уже стемніло, коли із церкви вийшов Одіссей. Він був, як завжди, незворушний.

Кася рішуче встала, поправила одяг і увійшла до церкви.

На вулиці ставало прохолодніше. Пенелопа хотіла була притулитися до Одіссея, однак не знала як він зреагує: він висповіданий, а вона — ні. Місьо завмер і, мов кам'яний, дивився на двері, з яких мала вийти Кася.

А Кася все не виходила...

Нарешті рипнули двері, і звідтіля якоюсь нерівною ходою, трохи заточуючись, вийшла Кася. Пенелопа кинула на неї миттєвий погляд і щось її здивувало в подрузі, однак не було часу роздивлятися, вона мала йти до сповіді.

Пенелопа зайшла в церкву і попрямувала до місця, яке традиційно в церкві було сповідальнею. Священика там не було. Вона роззирнулася, немовби не в змозі зорієнтуватися в новому приміщенні. «Може, я щось наплутала? Може, сповідують в іншому місці?» — подумала вона і рушила вперед. Пенелопа пройшлася порожньою церквою. Було тихо-тихо. Тільки тріскотіли запалені свічки. Стало трохи моторошно... Як у Гоголя...

Раптом Пенелопа почула якесь схлипування. Вона різко обернулася. У кутку, біля ікони ревно молився священик. Пенелопа підійшла до нього. Він був зовсім молодюсінький. І він плакав.

Пенелопа вирішила не турбувати його, тож навшпиньки повернулася у сповідальню і сіла на стільчик.

Несподівано перед нею постав священик.

Пенелопа піднялася:

— Отче... — почала вона.

Він вказав рукою, щоб вона сіла. Вона послухалася.

Він подивився їй у вічі і сказав:

— Я не можу вас сьогодні висповідати. Я щойно скоїв гріх.

Пенелопа мало не упала зі стільця. Їй відібрало мову. Вона дивилася на отця, а по суті на молодого хлопчину, і не знала, що треба робити в такій ситуації.

А він уклякнув біля неї, поклав свою голову їй на коліна і тихо заплакав. Пенелопа подумала: який він молодесенький, ця дитина зовсім не знає світу, вона розгубилася і оступилася. Материнська жалість пронизала її тіло. Гладила зволожніле волосся молодого отця...