Виталий Копыл - Право на пиво

Першим у кімнату, прихилившись, ступнув громило двометрового зросту, від могутньої шиї до п’ят затягнутий у чорну шкіру, щедро присмачену заклепками, шпичаками й обручами з якогось тьмяного металу. Постояв, заповнюючи пройму дверей, оглянувся й ступив крок убік. Того, хто увійшов слідом, Максим роздивився не відразу. Перешкодила інертність мислення і пап’є у вигляді виконаного з димчастого кришталю космічного човна, що відсотків на сімдесят загороджував поле зору. Тільки обережно виглянувши зі свого укриття, Широбоков розглядів ледь виступаючу над столом маківку, прикрашену рідкою порослю світло — золотавого волосся й короною з того ж тьмяного металу, щоправда, надягнутою чомусь зубцями донизу. Услід за коротуном у короні в кабінет одночасно ввійшли два хлопчики років дев’яти, одягнені в яскраві камзольчики різних кольорів. Той, що в синьому, був надзвичайно окатим і капловухим. Зелений камзол іншого, немов студентська шпаргалка, був поцяцькований різноманітними позначками, ієрогліфами й рунами.

Обвівши кімнату поглядом, зелений розгублено обернувся до синього.

— Знову нікого! — сказав він. — Очі-й-Вуха, невже цього разу тебе все ж таки підвів нюх?

— Не може бути, — відмахнувся синій і, немов радарна антена, повів головою з боку на бік, придивляючись і прислухаючись. — Тут хтось є, але ми його просто не бачимо.

Максим у сотий раз вилаяв себе за те, що з’явився на роботі у вихідний день, плекаючи в душі боязку надію на оплату понаднормових; пожалкував, що не може злитися з навколишнім середовищем, як хамелеон, і спробував у міру скромних можливостей стати ще непомітнішим. Однак спроба його провалилася з тріском, хрускотом і скрипом. Тобто, навпаки: спершу під Максимом по-зрадницьки скрипнуло крісло, потім захрумтів під підошвою кинутий мимо кошика паперовий листок, і, нарешті, тріснуло у двох місцях випадково зачеплене ліктем пап’є.

Зрозумівши, що його помітили, Максим підібрав космічний човен з килима, товщина і ворсистість якого мало посприяли м’якій посадці. Похитав головою, розглядаючи кучеряву тріщину між житловим модулем і ходовою рубкою, встановив човен на попереднє місце і знову заклопотано гулькнув під стіл. Крекнувши, дотягся до зім’ятого папірця, акуратно розправив його на колінах і з глибокодумним виглядом прочитав власноручно зроблений запис: «Оболонь — Максолітове? Ні!».

— Ось же він! — в один голос вигукнули пацани, що начебто відбилися від новорічної маскарадної процесії. «Рівно на місяць», — подумав Широбоков, ковзнувши поглядом по аркушу перекидного календаря з написом «1 лютого».

— Хто тут? — здригнувшись — треба сказати, дуже реалістично, — запитав він.

Шкіряний велетень у два величезні кроки перетнув кабінет, навис над Максимом, який при його наближенні відразу втиснувся в крісло, і поманив працівника схожим на руків’я меча пальцем.

— Ви… до мене? — уточнив Максим, обачливо дивлячись на плечі велетня, що, усупереч законам перспективи, ставали чим вище, тим ширшими.

— Ги-и… — вишкірився гігант, а десь із-за столу, з того місця, де маячив притоплений поплавець коронованої маківки, зненацька пролунало:

— Це залежить від того, ким ви є. Нам потрібен головний по «Оболоні». Це ви?

Запитання було поставлене дитячим голоском, але таким тоном, що Максим, мабуть, не посмів би промовчати у відповідь навіть без присутності велетня, який висів над душею. Він лише трохи забарився, збираючись із думками.

Головний по «Оболоні»? Це як подивитися. З одного боку, працює він тут без року другий місяць, зарплату дотепер іспитову отримує. Випробовують на ньому, отже, чи довго проживе молодий фахівець на таких грошиках. З іншого боку, напередодні ввечері, вирушаючи у Франкфурт на пивний ярмарок, Валерій Олександрович підкреслив — і словесно, і владним порухом брів, — що залишає Максима за старшого. Правда, тільки у своєму відділі і тільки до понеділка… Але хто його знає, чи не озвіріє ця клепана туша, не заставши на робочому місці потрібної їй людини? Але й брехати в такій компанії здавалося небезпечним. Раптом той капловухий окастик може на слух відрізнити правду від брехні?

Промучившись хвилину, Максим вибрав із безлічі у принципі правдивих відповідей єдину інтуїтивно правильну.

— У даний час — так, — обережно сказав він.

— Дуже добре! — почувся бадьорий писк із-за столу. — У такому разі… Грюелю, будь ласка, постав мене о-ось туди!

Велетень слухняно нахилився і з обачністю, яку в ньому важко було запідозрити, поставив на сидіння стільця для відвідувачів свого маленького пана. Як і слід було очікувати, ним виявилася дитина, майже немовля, на вигляд не більше двох років від народження. Крім корони, вона була одягнена у м’які чобітки і блискучий білосніжний плащ, схожий на складені за спиною ангельські крильця. При погляді на Максима на пухленькому личку маляти з’явилася недитяча недовіра.