Терри Пратчетт - Барва чарів

І точно, коли скриню поклали на каміння, незнайомець сягнув у гаманець — і блиснула монета. Кілька монет. Сліпий Г’ю свиснув, його тіло дрижало, як ліщиновий прут поблизу води. Він ще раз штовхнув Ва й відправив його бігцем у найближчу вуличку до центру міста. Коли капітан пішов назад на свій корабель, залишивши прибульця з трохи збентеженим виглядом на причалі, Сліпий Г’ю підхопив свій жебрацький кухоль і з масним поглядом перебрався через вулицю. Забачивши його, незнайомець метушливо завертів у руках свій гаманець із грошима.

— Добридень Вам, пане, — почав було Сліпий Г’ю, та глипнув на обличчя з чотирма очима й кинувся тікати…

— ! — сказав незнайомець і хапнув його за руку. Г’ю знав, що з нього сміються моряки, які вишикувалися вздовж борту корабля. Водночас його загострені чуття вказували на надзвичайно велику кількість грошей. Він завмер. Незнайомець його відпустив, хутко погортав маленьку чорну книжечку, яку дістав з-за пояса, а тоді сказав:

— Привіт.

— Що? — перепитав Г’ю. Обличчя незнайомця нічого не виражало.

— Привіт! — повторив він голосніше, ніж було потрібно, ще й так ретельно, що аж голосні задзвеніли.

— І Вам привіт, — відказав Г’ю. Незнайомець широко посміхнувся і знову закопирсався в гаманці. Цього разу його рука висунулася, тримаючи величезну золоту монету. Узагалі, вона була трішки більшою від восьмитисячодоларової анхівської крони, та й тиснення на ній було невідоме, але в думках Г’ю вона промовляла цілком зрозумілою йому мовою: «Мій теперішній власник, — казала монета, — потребує допомоги та підтримки, тож чому б не дати йому це, щоби ми з тобою потім десь пішли та й повеселились».

Дивовижні зміни в настрої жебрака дозволили незнайомцю почуватися трохи впевненіше. Він знову заглянув у свою книжечку.

— Я б хотів, аби мене скерували в до готель, корчма, гуртожиток, заїжджий двір, пансіон, караван-сарай, — сказав він.

— Що, до того всього? — приголомшено мовив Г’ю.

— ? — сказав незнайомець.

Г’ю тямив, що невеличка юрба риботорговок, копачів молюсків та просто роззяв зацікавлено за ними спостерігають.

— Слухайте, — сказав він, — я знаю одну файну корчму. Цього стане?

Він аж тремтів від думки, що ця золота монета зникне з його життя. Він би залишив її собі, навіть якби Імор забрав усі решта. А велика скриня, у якій містилося більшість багажу новоприбулого, була, схоже, повною золота. Г’ю прийняв рішення. Чотириокий чоловік подивився у свою книжку.

— Прошу мене скерувати в до готель, будинок відпочинку, корчма, са…

— Так-так, добре. Ходім тоді, — квапливо сказав Г’ю. Він підняв один із клунків і швидко закрокував геть. Незнайомець, мить повагавшись, поплівся за ним.

У голові Г’ю завирували думки. Завести цього новоприбулого отак просто в «Репнутий барабан» було, безперечно, великою усмішкою долі й Імор його, напевно, за це винагородить. Але попри м’яку вдачу свого нового знайомого, щось було в ньому таке, через що Г’ю почувався ніяково і, хоч убийся, не міг докумекати, що саме. Не те, що той мав на два ока більше, хоч то й дивина. То було щось інше. Г’ю глянув назад. Чоловічок чимчикував собі посередині вулиці та з неабияким зацікавленням роззирався довкола.

Г’ю побачив ще дещо, від чого в нього ледь стріха не з’їхала.

Важезна дерев’яна скриня, яку він востаннє бачив на причалі в непорушному стані, з легеньким гуркотом невідривно йшла за своїм господарем. Повільно, щоби через різкий рух випадково не втратити й так слабкий контроль над своїми ногами, Г’ю трошки нагнувся й зазирнув під скриню.

Там було багато-пребагато маленьких ніжок. Г’ю дуже обережно розвернувся й чемно пішов у напрямку «Репнутого барабана».

— Дивина, — сказав Імор.

— У нього є здоровенний дерев’яний ящик, — додав Кульгавий Ва.

— Він, певно, або торговець, або шпигун, — сказав Імор.

Він відірвав шматок м’яса від котлети в руці й підкинув його в повітря. Той не встиг досягти зеніту свого польоту, як від тіні в кутку кімнати відокремилося щось чорне й перехопило його в повітрі.

— Торговець або шпигун,— повторив Імор. — Краще би шпигун. Він окупиться вдвічі, бо за них завжди висока нагорода. Що ти про це думаєш, Візелю?

Другий найвідоміший злодій у Анх-Морпорку, який сидів навпроти Імора, зіщулив єдине око і знизав плечима.

— Я перевірив корабель, — сказав він. — Це вільнонаймане торгове судно, яке інколи запливає до Брунатних островів. Люди там — звичайні дикуни. Вони не розуміються в шпигунах і, підозрюю, їдять торговців.