Терри Пратчетт - Барва чарів

— Є шматок курки, — сказав Ласка, — в обмін на розповідь.

— Як його звати? — озвався Бравд, який завше відставав у розмовах.

— Двоквіт.

— Двоквіт? — перепитав Бравд. — Ото кумедне ім’я.

— Ви, — сказав Буйвітер, злазячи з коня, — і половини не знаєте того, що сталося. Курка, кажеш?

— З прянощами, — відказав Ласка. Чарівник охнув.

— Пригадую, — клацнув пальцями Ласка, — був дуже великий вибух десь… мм… півгодини тому.

— То злетів у повітря олійний митний склад, — сказав Буйвітер, здригаючись від згадки про вогняний дощ.

Ласка обернувся й вичікувально посміхнувся до свого товариша, а той тихенько загарчав і простягнув йому монету зі свого гаманця. Раптом із дороги долинув крик, що різко урвався. Буйвітер не відривався від курятини.

— Єдине, чого він не вміє, то це їздити верхи, — сказав він.

Нараз чарівник завмер, немовби його ошелешило від якоїсь згадки, а потім, нажахано зойкнувши, кинувся в темряву. Коли він повернувся, на його плечі непритомно висіло те, що звалося Двоквітом. Воно було маленьке й худюще, ще й вельми чудернацько вдягнуте: у бриджі, що сягали колін, і сорочку — такого різкого і яскравого контрасту кольорів, що витонченому оку Ласки було боляче на неї дивитися навіть у напівтемряві.

— Схоже, усі кістки цілі, — важко дихаючи, сказав Буйвітер. Бравд підморгнув Ласці й пішов оглянути те, що вони вважали за в’ючну тварину.

— Краще забудьте про ту річ, — мовив чарівник, навіть не відриваючись від обстеження непритомного Двоквіта. — Повірте. Її захищає певна сила.

— Якесь заклинання? — спитав Ласка, сідаючи навпочіпки.

— Нііі. Але якийсь вид магії, гадаю. Якийсь незвичний вид. Тобто, вона може перетворити золото на мідь, хоч водночас воно залишиться золотом, вона збагачує людей, руйнуючи їхню власність, з її допомогою слабак може безстрашно ходити поміж злодіїв, вона проникає крізь найміцніші двері, щоб вилучити найліпше захищені скарби. Навіть зараз тримає мене в полоні, тож хоч-не-хоч, а мушу слідувати за цим навіженим і оберігати його. Ці чари сильніші за тебе, Бравде. І навіть, гадаю, хитріші за тебе, Ласко.

— І як же вони називаються, ці могутні чари?

Буйвітер знизав плечима.

— Нашою мовою це «відлунений звук, наче від підземних духів». А вино є?

— Знай, що і я непростий, коли справа стосується чарів, — сказав Ласка. — Ще торік я, з допомогою друга, позбавив відомого своєю могутністю архімага Імітурії його палиці, паска з місячними самоцвітами й життя. Приблизно в такому порядку. Я не боюся цього відлуненого звуку підземних духів. Однак, — додав він, — ти мене зацікавив. Може, розповіси більше?

Бравд подивися на обрис на дорозі. Він уже був ближче й у передсвітанковому світлі видно було чіткіше. Ясен світ, та на вигляд воно, як…

— Коробка з ногами? — промовив Бравд.

— Я розповім вам про цю річ, — сказав Буйвітер, — якщо є вино, звісно.

У долині чувся рев і сичання. Дехто, розважливіший за решту, наказав зачинити великі річкові ворота, які були там, де Анх витікала з роздвоєного міста. Не маючи можливості звичного виходу, річка переповнила свої береги й заливала охоплені вогнем вулиці. Невдовзі материк полум’я перетворився на низку островів, кожен із яких поступово зменшувався мірою того, як підіймалася темна вода. А вгору з повного кіптяви та диму міста здіймалася, затуляючи собою зорі, гаряча хмара пари. Ласка подумав, що вона на вигляд, як темний гриб.

Подвійне місто — з пишного Анха та повного зарази Морпорка, — проти якого блякли всі інші міста того часу та простору, за свою довгу та насичену історію вистояло багато нападів і щоразу знову піднімалося й розквітало. Тому пожежа й, як наслідок, повінь, що зруйнувала залишки того, що не горіло, і додала до негараздів уцілілих ще й неабияк смердючий потік, ще не означали кінець. У безперервній історії це був лише полум’яний розділовий знак, вуглинкоподібна кома або ж саламандровий середник.

За кілька днів до цих подій зі світанковим припливом Анху прибув один корабель і пришвартувався поміж інших суден у лабіринті причалів та доків на узбережжі Морпорка. Він віз рожеві перли, кокоси, пемзу, кілька офіційних листів для патриція Анха та ще одну людину.

Саме ця людина привернула до себе увагу Сліпого Г’ю, одного зі жебраків на вранішньому чатуванні на Перламутровій пристані. Він тицьнув у ребра Кульгавого Ва й мовчки вказав на прибульця.

Незнайомець тепер стояв на причалі, спостерігаючи, як декілька моряків насилу зносять сходнями велику, оковану латунню скриню. Ще один, капітан либонь, стояв поруч нього. Було щось у тому мореплавцеві — у тілі Сліпого Г’ю, яке завше тряслося ще за п’ятдесят кроків від бодай дрібки золота, кожен нерв аж волав — від нього віяло очікуванням близького збагачення.