Вильям Лигостов - Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.

— Уклінно перепрошую… Я гадав, шановному володарю щось потрібно…

— Гада-а-ав! — передражнив його кучматий чорнявець. — Геть!

Робот швиденько підвівся і пустився навтьоки. Тільки тепер впали в око його червоні нейлонові трусики. Казна-що… Робот зодягнений, а цей… Що за чортівня?

— А ти чого? — спроквола запитав незнайомець. — Чому не на роботі? Ганьба, ганьба… І хто це тобі бороду відчикрижив? Га?

У космічних мандрах до будь-яких несподіванок звик, але тут і мені заціпило. Оце так рай! Не встиг як слід розгледітись, а вже хомут прилаштовують. Ця манера розмовляти, це панібратство…

Мобілізував усю свою гідність.

— Сподіваюся, у вас таки з’явиться бажання з’ясувати, хто я і звідки?

Співбесідник відкопилив губу й зневажливо чвиркнув на бетон.

— Все давно з’ ясовано. Наш Кібер думає за нас…

— То принаймні скажіть, хто ви.

Він зміряв мене недовірливим поглядом:

— Не придурюйся. Усі знають. Я — Чудотворець Дванадцятий, вождь племені!

Он воно яка персона! Я так і завмер з роззявленим ротом.

— Ну, гаразд, — змилостивився вождь. — Ти, бачу, вчора перетрудився. Ми запізнюємось. Поїхали! — І, вхопивши мене за комір комбінезона, потягнув до машини.

За кермом сидів робот, дуже схожий на того, котрий допіру дременув у провулок. Вождь штурхнув його в плече:

— Паняй!

Машина м’яко зрушила з місця. Поруч зі мною сопів на задньому сидінні вождь, не виявляючи до мене ніякої цікавості. Я ж крадькома зиркав на нього. Опасисте тіло вкрите прегустим чорним волоссям. Ще на майдані помітив

— руки надто видовжені, лоб низький. Уважніше придивився до його рук, складених на випнутому животі, і жахнувся. Тільки обидва великі пальці стирчали окремо, а решта міцно позростались, утворивши дві суцільнозварні жмені.

Глибоко посаджені маленькі очі надійно прикриті волохатими віями. Інколи повіки злипалися, і тоді важко було розібрати, куняє він чи тільки вдає, що спить.

Вождь не виявляв бажання продовжити розмову. Я теж вирішив мовчати. Майже заспокоївся. Кажу майже, бо турбували якісь дивні звуки. То була химерна подоба музики. Невидимий оркестр ритмічно вичавлював чи то собаче скавчання, чи то гусячий гелгіт… Ага, он воно що! У правому вусі вождя стримить сережка. Звичайнісінький транзистор.

З’ясувавши обстановку в машині, став звертати увагу на вулицю. Вулиця як вулиця. Тільки й того, що безлюдна. Зрідка на тротуарах, біля під’їздів будинків траплялися роботи, зайняті різними господарськими справами. Одні сновигали з пилососами в руках, інші мили вікна, підстригали дерева. Помітивши рожеву валку, кожен з них чомусь стрімголов мчав на край тротуару, ставав на коліна і бив низькі поклони нашій передній машині. Кільканадцять разів перед очима мелькали подвійні кубічні п’єдестали — точно такі ж, як і той, що на Центральному майдані. Нижній куб жовтий, верхній — рожевий.

Вразила відсутність вітрин. Жодної крамниці, жодного ресторану… Тільки дуже громіздкі механізми біля кожного будинку. Механізми схожі на наші колишні автомати “Газвода”, але значно більші. Хм, де ж у цьому раю підкріпитися можна? А вже не завадило б.

Машина мчала стрілою, і незабаром за вікнами замелькали парки околиці. Ага, цивілізація на вельми високому рівні, всі підприємства, очевидно, збудовано за межами міста з санітарних міркувань.

Ось і парки кінчилися. Шосе винесло нас на величезне рівне плато, і атомокар зупинився біля нескінченних шеренг білих лімузинів. Робот вискочив з машини і відчинив, згинаючись у три погибелі, дверцята. За вождем вийшов і я. Озирнувся. Внизу, скільки сягав зір, потопали в голубому мареві густі праліси. Високо в чистому небі кружляли голуби. Цілюще повітря п’янило.

Наші атомокари тим часом вишикувалися в рядочок, осторонь від білих, і мені в око впала ще одна подробиця. На лобовому склі кожної рожевої машини під трафарет наведено малюнок — схрещені суцільнозварні пригорщі на тлі глибокого полумиска. Фамільний герб?

Вождь позіхнув:

— Усе витрішки продаєш, а до праці не спішиш?

Ми стали на транспортер. Оговтавшись, помітив, що сунемо до величної” легкої споруди, схожої на ангар. На фронтоні золотом виблискувало: “Палац праці”. Споруда проковтнула транспортер, І’за мить ми сповзли з нього на невисокий поміст, засланий м’яким килимом. Нараз обізвався веселим маршем невидимий оркестр, і під високим прозорим склепінням дванадцять разів прогриміло радісне тисячоголосе: “Уря-я-я!”