Стефені Маєр - Сутінки

На жаль, лекція була з будови клітин — матеріалу, який я проходила в старій школі. Все одно я уважно конспектувала, не відводячи очей від зошита.

Я не могла втриматися від спокуси час від часу скосити оком крізь завісу волосся на дивного сусіду по парті. Протягом уроку він не змінив пози, застигнувши на краю стільця якнайдалі від мене. Я бачила, що рука, котра лежала на лівій нозі, була стиснута в кулак, сухожилля рельєфно випиналися з-під блідої шкіри. Едвард так і не розтиснув кулака. Закасані до ліктів довгі рукави білої сорочки демонстрували під ніжною шкірою на подив міцне і мускулясте передпліччя. А він зовсім не скелетик, як видається на тлі кремезного брата!

Урок тягнувся цілу вічність. Цікаво, мені здавалося так, тому що навчальний день нарешті добігав кінця, чи тому що я чекала, коли розтиснеться кулак? Надії виявилися марними; Едвард продовжував сидіти незворушно як статуя, наче й не дихаючи. Що з ним відбувається? Він завжди так поводиться? Мабуть, я зробила неправильні висновки зі слів Джесики в кафетерії. Можливо, вона не настільки упереджена, як я подумала.

Бо ми ж із ним навіть не знайомі. Я для нього — одна з багатьох Євиних дочок.

Тим часом я знову крадькома зиркнула на нього, про що відразу пошкодувала. У чорних очах, що пильно дивилися на мене, палали відраза й огида. Я стрепенулась і втиснулася в стілець. Десь у підсвідомості промайнув вислів: «Якби погляд міг убивати…»

В цю мить голосно задзеленчав дзвоник, змусивши мене підстрибнути, а Едварда Каллена встати. Граційно звівшись на ноги — він виявився вищий, ніж я гадала, — і не повертаючись до мене обличчям, він зник із класу, перш ніж решта учнів вийшли з-за столів.

Я й далі сиділа за партою, безпомічно дивлячись йому вслід. Підле створіння. Так не чесно! Я почала потихеньку збиратися з думками, намагаючись угамувати гнів, що переповнював мене, поки той не пролився сльозами. Не знаю чому, але мій гнів найчастіше виплюскується через сльозові протоки. Коли я розізлюся, починаю плакати. Принизлива тенденція.

— Ти — Ізабелла Свон? — почувся хлоп’ячий голос.

Мій погляд наштовхнувся на симпатичного хлопця з ляльковим личком і добряче загеленим світлим волоссям, що стирчало гостренькими шпичаками. Хлопець приязно усміхався і явно не думав, що від мене тхне.

— Белла, — всміхнулась я у відповідь.

— А я — Майк.

— Привіт, Майку!

— Допомога у навігації до наступного класу потрібна?

— Я зараз збираюся до спортзалу. Гадаю, знайти його не складно.

— І в мене там наступний урок, — Майк здавався приємно здивованим, хоча це було невелике диво у маленькій школі.

Ми разом попрямували до спортзалу. Майк виявився балакучим хлопцем, його рот майже не стулявся, що полегшувало розмову. До десятьох років він жив у Каліфорнії, тому уявляв, щó для мене значить відсутність сонця. З’ясувалося, що він відвідує мій англійський клас. Найприємніша людина за сьогоднішній день.

Коли ми заходили до спортзалу, Майк поцікавився:

— Слухай, ти що, вколола Едварда Каллена олівцем, чи як? Ніколи не помічав за ним такої поведінки.

Я зіщулилась. Отже, це помітили й інші. Вочевидь, Едвард Каллен не завжди так поводився. Я вирішила прикинутися дурепою.

— Це той хлопець, мій сусід на біології? — наївно запитала я.

— Так, — відповів Майк. — Збоку видавалося, наче у нього щось дуже болить, не інакше.

— Я не в курсі, — здвигнула я плечима. — Ми не розмовляли.

— Дивний він, — замість іти до роздягальні, Майк плентався за мною. — Якби мені пощастило сидіти поруч із тобою, я б не сидів мовчки.

Я посміхнулась йому, перш ніж розпрощатися на порозі дівчачої роздягальні. Дружньо налаштований і явно підбиває клинці. Та не здатний заспокоїти моє роздратування.

Викладач фізкультури, тренер Клеп, підшукав для мене форму, але не змусив вдягати її на сьогоднішнє заняття. Вдома фізичне виховання було лише два роки у середніх класах. Тут — обов’язковий предмет. Я знаю: Форкс — це моє персональне пекло на землі.

Я спостерігала за чотирма одночасними волейбольними матчами. Згадавши, скільки травм було отримано — і завдано — у часи, коли мені доводилося грати у волейбол, я відчула легку нудоту.

Нарешті пролунав останній на сьогодні дзвінок. Я повільно почимчикувала занести бланк до дирекції. Дощ закінчився, чого не можна було сказати про холодний і сильний вітер. Я охопила себе руками.

Але, зайшовши до теплого приміщення, я ледве не повернулася на сто вісімдесят градусів і не вискочила назад на холод.