Стефені Маєр - Сутінки

Тихий Едвардів голос аж пашів люттю.

— Він перейшов межу.

— Він приїхав попередити Чарлі? — здогадалась я, швидше злякавшись, ніж розлютившись.

Едвард мовчки кивнув, крізь дощ спопеляючи Біллі поглядом примружених очей.

Я ледве не знепритомніла від полегшення, що Чарлі немає вдома.

— Дозволь мені самій з цим упоратися, — запропонувала я. Чорні провалля замість Едвардових очей вельми занепокоїли мене.

На мій подив він погодився.

— Так, напевно, буде найкраще. Втім, будь обережною. Малий не в курсі.

Мене трохи зачепило оте «малий».

— Джейкоб не набагато молодший за мене, — нагадала я. Едвард поглянув на мене, гнів миттєво притамувався.

— Я пам’ятаю, — вишкірившись, запевнив він. Я зітхнула, поклала руку на дверцята.

— Затягни їх у дім, — проінструктував мене він, — щоб я міг зникнути. Я повернуся наприкінці дня.

— Пікап тобі потрібен? — запропонувала я, вигадуючи тим часом, як пояснити його відсутність Чарлі.

Він закотив очі.

— На своїх двох я дістануся додому хутчіше, ніж доповзе пікап.

— Ти не мусиш їхати, — сумно сказала я. Мій сумний вираз змусив його посміхнутися.

— Насправді мушу. Потому як відправиш гостей, — кинув він похмурий погляд на Блеків, — тобі доведеться підготувати Чарлі до знайомства з новим хлопцем, — він широко всміхнувся, демонструючи тридцять два блискучі зуби.

Я застогнала.

— Велике спасибі. У нього на вустах з’явилася моя улюблена кривувата усмішка.

— Я скоро повернуся, — пообіцяв він. Стрельнув очима на ґанок, швидко схилився, щоб поцілувати лінію переходу мого підборіддя у шию. Моє серце несамовито затріпотіло; я також зиркнула на ґанок. Обличчя Біллі втратило незворушний вираз, руки вп’ялися у ручки крісла.

— Скоро, — нагадала я, відчиняючи двері та виходячи під дощ.

Я підтюпцем побігла крізь мжичку до ґанку, спиною відчуваючи Едвардів погляд.

— Добридень, Біллі! Привіт, Джейкобе! — привітала я їх якомога радісніше. — Чарлі поїхав на цілий день, сподіваюся, ви недовго чекаєте.

— Недовго, — приглушеним голосом відповів Біллі. Чорні очі пронизували наскрізь. — Я просто хотів завезти ось це, — вказав він на коричневий паперовий пакет, що лежав у нього на колінах.

— Дякую, — відповіла я, хоча не мала анінайменшої гадки, що там може бути. — Чому б вам не зайти в дім, щоб трошко посушитися?

Вдавши, що не помічаю його напруженого, пильного погляду, я відімкнула двері і жестом запросила їх проходити всередину.

— Ось так, давайте я візьму, — запропонувала я, повертаючись, щоб зачинити двері. Дозволила собі кинути останній погляд на Едварда. Він чекав, нерухомо завмерши, очі були сумні.

— Це треба покласти в холодильник, — зауважив Біллі, вручаючи мені пакет. — Тут смажена риба, фірмова страва Гаррі Клірвотера. Чарлі дуже любить. У холодильнику вона краще підсохне, — знизав він плечима.

— Дякую, — повторила я, цього разу від щирого серця. — Я вже перепробувала всі відомі рецепти на рибу, а тато сьогодні ввечері привезе нову порцію.

— Знову на риболовлі? — у очах Біллі промайнув слабкий вогник. — На старому місці? Тоді, може, я заскочу до нього на зворотному шляху.

— Ні, — швидко збрехала я. Приязність як корова язиком злизала. — Він збирався на нове місце… Куди точно, не маю гадки.

Зміна моєї поведінки не залишилася непоміченою, Біллі замислився.

— Джейку, — сказав він, не зводячи з мене уважного погляду, — не принесеш із машини нову картину Ребекки? Я привіз її для Чарлі.

— Де вона? — похмуро запитав Джейкоб. Я зиркнула на нього, він втупився у підлогу, брови зійшлися на переніссі.

— Здається, в багажнику, — сказав Біллі. — Можливо, щоб знайти її, доведеться добряче поритися.

Джейкоб зіщулився і вискочив назад під дощ.

Ми з Біллі мовчки дивилися одне на одного. Минуло кілька секунд, тиша стала ніяковою, тому я розвернулася і попрямувала до кухні. Почула, як мокрі колеса скриплять по лінолеуму: він поїхав слідом.

Я запхнула пакет на забиту верхню поличку холодильника, розвернулася на сто вісімдесят градусів, щоб поглянути в обличчя Біллі. Густо вкрите зморшками лице — згорнута книжка для мене.

— Чарлі повернеться нескоро, — сказала я майже грубо. Він кивнув на згоду, але промовчав.

— Ще раз дякую за рибу, — натякнула я.

Він кивнув. Я зітхнула і склала руки на грудях. Схоже, він зрозумів, що я вирішила закінчити й до того не дуже змістовну розмову.

— Белло, — почав був він, а потім замовк, завагавшись. Я чекала.