Гаррі Гаррісон - Білл - Герой Галактики

— Людське тіло — це чудова річ, — казав Брудота Браун через місяць, коли вони сиділи довкола столу у Клубі Найнижчих Чинів й уминали сосиски — пластикова шкурина, набита вуличним сміттям, — запиваючи їх теплим водянистим пивом.

Брудота Браун раніше пас гіз на рівнинах, і тому вони називали його Брудотою, бо всі знають, що ті пастухи роблять зі своїми гозамм. Він був високий, худорлявий, з обличчям, засмаглим до пергаментного кольору. Він рідко розмовляв, більш звиклий до споконвічної тиші рівнин, порушуваної тільки хрипкими криками неспокійної гози, але він був неабиякий мислитель, оскільки мав безліч часу для думок. Він міг розжовувати одну думку кілька днів, навіть тижнів, перед тим, як висловити її вголос, і поки він розмірковував над нею, ні на що не реагував. Він навіть дозволяв називати себе Брудотою, не виявляючи при цьому анінайменшого протесту: назвіть будь-якого іншого піхотинця брудотою і він тут-таки затопить вам у пику. Білл з Трудягою та іншими піхотинцями з Н-ського відділення сиділи кружкома столу й аплодували і усміхалися, як завжди, коли Брудота щось казав.

— Розкажи ще, Брудото!

— Воно ще може говорити, а я гадав, що воно померло!

— Давай далі, чому тіло — це чудова річ?

Вони чекали у напруженому мовчанні, поки Браун відірве зубами кусень сосиски і, після безрезультатного прожовування, проковтне його із зусиллям, від якого сльози навернулися йому на очі. Він полегшив біль ковтком пива і заговорив.

— Людське тіло — це чудова річ, бо, якщо воно не вмирає, то живе.

Вони почекали ще трохи, поки збагнули, що він скінчив, а тоді взяли його на глуз.

— Хлопче, ти напханий брудом!

— Записуйся на офіцерські курси!

— Ха, а що це все-таки означає?

Білл знав, що це означає, але не сказав їм. У відділенні залишилося усього половина людей із тих, що почали навчання. Одного перевели, а решта були хто у госпіталі, хто у психіатричній лікарні, кого звільнили від військової служби по інвалідності. Або вмерли. Ті, хто вижили, утративши останній грам ваги, окрім кісток і сухожилків, відновили втрачену вагу, наростивши м’язи, і тепер повністю пристосувалися до режиму табору Льва Троцького, хоча ненавиділи його, як і раніше. Білл був у захваті від ефективності системи. Цивільних примушували складати різні екзамени, розподіляли їх по категоріях, манили обіцянками підвищити по службі чи дати підвищену пенсію, одне слово, придумували тисячі способів, щоб обмежити їхню віддачу. А як легко справлялися з цим в армій Тут просто убивали слабких і використовували тих, хто виживав. Він поважав систему. Хоча ненавидів її, як і раніше.

— Ви знаєте, що мені треба? Мені потрібна жінка, — мовив Потвора Потворсвей.

— Не кажи гидоти, — враз застеріг його Білл: він був хлопець вихований.

— Я не кажу гидоти! — заскиглив Потвора. — Я ж не кажу, що хочу залишитись на понадстрокову службу або, що вважаю Убивайла людиною, чи ще щось подібне. Я лише сказав, що мені потрібна жінка. Хіба цього не потребує кожен з нас?

— А мені потрібно випити, — сказав Брудота Браун; хильнувши зневоложеного пива, він здригнувся і випустив його крізь зуби довгою цівкою на бетонну підлогу, де пиво одразу випарувалося.

— Згоден, згоден, — сказав Потвора, киваючи своєю вкритою бородавками головою із скуйовдженим волоссям. — Мені потрібна жінка і випивка. Врешті, що ще може бажати солдат у звільненні? — додав він майже жалісно.

Вони обмірковували це довго, але не могли придумати, чого їм іще б по-справжньому хотілося. Трудяга Бігер виглянув з-під стола, де він завзято начищав чобіт, і сказав, що йому треба ще вакси, але на нього не звернули уваги. Навіть Білл, розмірковуючи над цією проблемою, не міг згадати нічого іншого, крім цих двох нерозривно пов’язаних речей. В нього залишилися лиш туманні спогади про інші бажання, які вабили його, коли він ще був цивільним.

— Господи, нам доведеться чекати всього сім тижнів до першого звільнення, — озвався з-під столу Трудяга і тут же тихенько зойкнув: усі стусанули його ногами.

Та хоч як повільно повз суб’єктивний час, об’єктивний годинник працював без затримки, і зрештою один по одному минули усі сім тижнів, їх заповнювали вкрай необхідні рекрутові справи: багнетний бій, стрільби, венеричний огляд, політінформації, стройова підготовка, хорові співи, вивчення військового статуту. Цим статутом їх з жахливою регулярністю натаскували двічі на тиждень, і то була справжня мука, бо він навіював непереборну сонливість. Почувши перші звуки хрипкого, монотонного голосу, що лунав з магнітофона, голови починали хилитися. Та кожен стілець у класі було з’єднано з комп’ютером, який тримав під контролем мозкові хвилі бідолашних піхотинців. Щойно хвилі альфа засвідчували про перехід від неспання до дрімоти, потужний заряд струму пропускався крізь сонні сідниці, і їхній власник прокидався від болю. Ця сповнена затхлими запахами аудиторія перетворювалась на тьмяно освітлену камеру тортур, де лунали монотонний нудний голос і різкі крики електрифікованих схилених голів, які час від часу підстрибували від болю.