Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

− А ви справжня татарка чи лише наполовину? − запитала Лія, коли вони з Камілою вже підходили до дверей. Жінка зупинилася й пильно подивилася на новеньку. Звідки вона це знає? Хто вона? Як їй вдалося побачити її глибоко сховану внутрішню суть, адже, руда й синьоока, вона не лише зовні, а й ментально давно вже не було тією, ким народилася в Реальності.

− З чого ти взяла, що я татарка? − запитала Каміла, не приховуючи свого некерованого роздратування.

− Вибачте, − мовила Лія. Вона й не думала образити цю жінку, яка їй справді сподобалася. − Я подумала, що ви цим, навпаки, пишаєтеся, як от я, наприклад, хоч маю татарської крові, певно, відсотків десять.

− Я цим не пишаюся, бо я не татарка, а якби була, то чого б мала це приховувати?

− Ну, мабуть, є причини, − вела своєї дівчина, якій нові якості характеру не дозволяли просто так здатися, хоч і ображати жінку теж не хотілося. Та вона знала, що Каміла має східну кров, і їй не подобалося, що жінка цього ніби соромиться, адже сама Юля (Лія… Лія… вона ще ніяк не могла остаточно звикнути до нового імені) дуже пишалася тією невеликою дещицею генів, що дісталися їй від прадіда з Казані. Хоча, власне, чому вона була така впевнена в походженні Каміли? У неї ж абсолютно європейська зовнішність. Дивно. Щось прослизнуло повз Ліїну увагу, і вона тепер не могла збагнути що. Якесь нове відчуття чи знання вона здобула, пройшовши крізь дзеркало.

Каміла ще раз пильно поглянула на дівчину, але промовчала, натомість на диво легко відчинила дубові й важезні, на перший погляд, двері й кивком запросила туди новеньку.

Лія ніколи не вміла свистіти, але тепер їй це вдалося дуже хвацько. Та це й не дивно, адже те, що вона побачила всередині Метрового кабінету, викликало шквал емоцій. Перед нею була величезна кімната зі стелею такою високою, що її не було видно. Стіни були заставлені книжками. Сотні, тисячі, мільйони? Скільки їх тут? Чи може людина за все своє життя стільки прочитати? Найрізноманітніші: старовинні, у шкіряних палітурках із золотим тисненням, і сучасні, з глянцевими яскравими палітурками. Для Лії, яка з дитинства обожнювала книжки (вона могла просто їх гортати, гладити, нюхати), це справжній рай. На якусь мить їй здалося, що тут зібрано всі книжки на світі. Звісно, цього не могло бути, хоч і кімната просто гігантська, і дівчина навіть не бачила, де ж вона закінчується, адже протилежну від дверей стіну поглинув морок і Лія не могла знати, чи не тягнеться раптом кімната вглиб ще на якусь енну кількість метрів (кілометрів?). Але вона про це подумала, і, мабуть, не просто так.

Більше в кімнаті не було нічого. І це називається кабінетом? А де ж письмовий стіл, стільці, крісла, шафи для документів? Як тут працює Метр і чи працює він узагалі? Може, лише читає, умостившись просто на підлозі, що хоч і вкрита теплим ворсистим килимом, але до роботи не спонукає? І взагалі що це за робота така? Він що − тільки читає, навіть нотаток не робить? Адже жодного канцелярського приладдя в кабінеті не було.

Каміла зауважила дівочу реакцію і всміхнулася − у Нічгороді всі любили читати. Власне, якби не книжки, то їхнього міста взагалі не існувало б. Як і решти. Враження новопристалої доводило, що вона тут невипадково.

− Подобається? − запитала жінка в розгубленої Лії. Почуття роздратування й недовіри в неї раптово зникло, а натомість виникла якась материнська ніжність, зачудування.

Лія не могла передати словами свого захоплення. Так часто щось подібне вона бачила у своїх чарівних снах, що тепер усе, що з нею відбувалося, було дуже схоже на здійснення мрій. Їй часто снилися книжки, і там, уві сні, її переповнювало лоскітне почуття, коли хочеться відтягувати час, аби розтягти задоволення. Вона дивилася на фоліанти, торкалася до них, а в найкращих снах навіть іноді читала, проте вранці вже нічого не могла пригадати: ні назв, ні імен авторів, ні навіть сюжетів.

− Звідки тут усі ці книжки? − невпевнено поцікавилася дівчина, розуміючи, що запитання трохи безглузде і поставити його треба було хоча б тоді, коли вона вже дізнається, де воно, оце Тут, адже вона й гадки не мала, що це за місце і хто всі ці люди.

Каміла ніби прочитала її думки, тому відповідь була прогнозована:

− Згодом ти все зрозумієш, а поки що походи тут, роздивися, погортай книжки.

Ліїному захопленню не було меж. Їй чомусь здалося, що ці книжки немов священні письмена і до них не можна навіть торкатися.

− І що, мені можна взяти котрусь із них і подивитися?