− Той юнак − то твоє справжнє обличчя?
Метр не відповідав. Його знову опанував давно забутий страх. З пам’яті виринули крики болю й розпуки. У повітрі закружляв запах смерті. Навколо трупи, сморід, зойки… Люди мов божевільні. Вони сахаються одне одного: батьки − дітей, брати − сестер, чоловіки − жінок…
− Таким я був колись. Потворним і моторошним, на межі буття й небуття. Таким я й потрапив до Нічгорода.
− Ти, мабуть, був хорошим митцем. Навряд чи пересічний чумний потрапив би сюди.
Метр звів на Камілу сповнені сліз очі, і вона, збагнувши, якого болю завдають йому ці спогади, вирішила змінити тему:
− То що робитимемо з дівчиною?
− Треба показати її Оксентієві. Думаю, зараз лише він зможе дати слушну пораду. Дівчина ця − скарб, але іноді скарби бувають прокляті й приносять лихо, тому нехай він вирішує, як із нею бути.
Я сама себе дивувала. Як можна, стільки всього переживши, бути такою спокійною і, діставши з полиці книжку, наче в себе вдома, насолоджуватися читанням? Книжка була простісінька, як і всі тут: стандартний формат, близько трьохсот сторінок, у зеленій палітурці. Дуже добре пам’ятаю її зміст, а от ім’я автора й назву − ні! Дивно.
Я знову втратила лік часові. Хоча річ, певно, не в майстерності автора книжки, а таки в часі цієї місцини (якщо час у земному розумінні тут узагалі існує). Не думаю, що Каміла з Метром могли розмовляти стільки часу, скільки мені треба було, щоб прочитати книжку. Але підійшли вони саме тоді, коли я перегорнула останню сторінку.
Мабуть, для них і для мене час плинув по-різному, принаймні так тоді мені здалося. Чому?
Я ніколи не читала швидко. Не тому, що не могла (навпаки, ще в школі техніка читання в мене була найкращою в класі), просто завжди свідомо не поспішала, намагаючись смакувати кожне речення, кожне слово. Крім того, жодна людина не може читати дуже довго без перерви: очі втомлюються, тіло ціпеніє; потрібно змінити діяльність, щоб відпочити. Тому в житті я нізащо не прочитала б книжку обсягом триста сторінок навіть за день, хоч яка б вона була захоплива. А тут усе сталося так швидко, що я й не похопилася. І жоднісінької втоми, ніяких надзусиль. На одному диханні. І якби ж хоч книжка була вартісна. Коли почала її читати, то не могла відірватися, та, прочитавши останній рядок і зрозумівши, що все, продовження не буде, подумала, що мене нахабно, як першокласницю, надурили. Таке ж відчуття було й після перегляду серіалу «Загублені». Я ненавиджу серіали, але цим була просто одержима: не пропускала жодної серії, навіть повтори дивилася. Мало того: коли мені довелося поїхати на кілька днів на конференцію в інше місто й жити в гуртожитку, де не було телевізора, я щовечора дзвонила мамі й просила слово в слово переказувати мені все, що сталося в «Загублених». Такий заплутаний сюжет, такі неймовірні повороти, фатальні події − усе це так мене захопило, що я не хотіла, щоб кіно закінчувалося, але вже й не могла дочекатися розв’язки.
Та, мабуть, автори сценарію самі заплуталися й просто вирішили залишити все як є. Я була шокована. Серіал закінчився, а запитання множилися в геометричній прогресії. Після перегляду останньої серії я зрозуміла, що мене, як і мільйони інших глядачів, просто «кинули». Спочатку я чекала на продовження, але його не було й бути не могло, адже всі герої повернулися з острова, а от що то за острів і що ж урешті там відбувалося, так і залишилося загадкою.
Щось схоже я відчула, прочитавши цю книжку. Автор (як потім з’ясувалося, авторка, і це знаково, бо частіше саме жінки на таке здатні) дуже хвацько закрутив сюжет, хоча нічого особливого в ньому ніби й не було. Письменниця просто трохи схитрувала. Насправді ж писала про звичайнісінькі, цілком банальні речі. А нас зараз нічим не здивуєш. Нині, здається, сама історія, яку розповідає автор, уже нічого не важить. Стільки вже написано детективів, трилерів, мелодрам із такими закрученими сюжетами, з такими натуралістичними зображеннями чи, навпаки, з такими фантастичними подіями, що звичайна житейська історія нікого вже не може зацікавити. Але якщо їй надати несподіваної форми, а головне − поспекулювати на одвічному людському бажанні − обов’язково знати, чим усе закінчиться, то можна досягти неможливого. Оце, власне, і зробила письменниця, ім’я якої я, на жаль, забула.
Книжка розпочиналася звичайнісінькою історією життя звичайнісінької людини. І коли ця історія добігала, здавалось би, найцікавішого моменту, який починав просто пахнути інтригою, авторка ніби не навмисне, а так, мимохідь, перемикала свою увагу на когось геть випадкового, людину, абсолютно не пов’язану з попереднім героєм, ну, припустімо, перехожого, на якого персонаж, про якого мовиться у творі, випадково кинув погляд, скажімо, у метро чи в магазині. І тут уже авторка наче забуває про свою першу жертву й цілком перемикається на другу: з тим самим захватом починає оповідати цікаву й захопливу історію її життя-буття, поки не доходить до найцікавішого (з погляду читача, та, мабуть, не її) місця, перестрибуючи знову на якусь іншу випадкову людину, яку обрала так само спонтанно й невмотивовано.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу