Ренсом Ріґґз - Дім дивних дітей

Ті містилися у великих відкритих шафах, що стояли вздовж стіни там, де колись були лави для прихожан. Здебільшого невимовно нудні — про життя в традиційному рибальському селі, про секрети тваринництва. Утім, один експонат вирізнявся з-посеред інших. Він перебував в ошатній шафці на почесному місці в передній частині кімнати, де колись стояв вівтар. Шафка була відгороджена мотузкою, через яку я переступив, не завдаючи клопоту прочитати попереджувальну табличку; шафка мала поліровані дерев’яні боки і плексигласовий верх, тому зазирнути у неї можна було лише згори.

Коли ж я зазирнув туди, то мало не скрикнув з переляку і на якусь пронизану панікою мить подумав: «Потвора!», бо несподівано і раптово зіштовхнувся лицем до лиця з почорнілим мерцем. Його усохле тіло мало моторошну схожість з істотами, які з’являлися в моїх кошмарах, схожим був і колір плоті, немов підсмаженої, як шашлик, на вогні. Та той жмур не ожив, не поранив назавжди мою свідомість, розбивши скло і вчепившись мені в шию, тож моя паніка поступово вщухла. Це ж всього-на-всього експонат, хоча й надзвичайно моторошний.

— Бачу, ви вже встигли познайомитися з нашим Старим! — почувся позаду голос. Обернувшись, я побачив хранителя музею, який широкими кроками йшов у моєму напрямку. — Ви добре впоралися з початковим шоком. Я не раз бачив, як дорослі люди падали біля тої шафки непритомні! — Хранитель вишкірився і потиснув мені руку. — Мартін Педжет. Не впевнений, що запам’ятав ваше ім’я, коли ми бачилися вчора вранці.

— Джейкоб Портман, — сказав я. — А це хто? Найзнаменитіша в Уельсі жертва вбивства?

— Ха-ха! Може й так, хоча я ніколи не думав про нього як про знамениту жертву убивства. Це найстарший мешканець нашого острова, більш відомий в археологічних колах як Кернгольмський Чоловік, хоча для нас він просто Старий. Якщо точно, то йому понад дві тисячі сімсот років, хоча на момент смерті йому було лишень сімнадцять. Тож насправді це доволі молодий Старий.

— Дві тисячі сімсот? — спитав я, зиркнувши на лице померлого хлопця, чиї риси збереглися напрочуд добре. — Але ж він має такий вигляд, наче…

— Так буває тоді, коли найкращі роки твого життя проходять у середовищі, де немає кисню й бактерій, наприклад, на дні нашого болота. Те болото — наче джерело молодості, звісно, за тієї неодмінної умови, що ви вже встигли померти.

— Так онде ви його знайшли! У болоті!

Хранитель розсміявся.

— Та ні, то не я його знайшов. Його знайшли копачі торфу, вони рили яму біля кам’яного кургану ще в сімдесятих роках. Хлопець мав такий свіжий вигляд, що ті копачі подумали — а чи не гуляє десь у Кернгольмі вбивця на свободі? Але потім приїхали поліцаї і виявили, що лук, який мав той хлопець у руці, належав до кам’яної доби, а таких петель з людського волосся, яку померлий мав на своїй шиї, вже давно не виготовляють.

Я аж здригнувся.

— Щось типу людської пожертви, еге ж?

— Саме так. Його вбили комбінованим способом: задушили, утопили, випотрошили нутрощі і завдали смертельного удару по голові. Схоже на багатократно гарантоване вбивство, чи не так?

— Гадаю, що так.

Мартін розреготався.

— Він гадає!

— Гаразд, я не сумніваюся, що це так.

— Безсумнівно, так. Але для нас, людей сучасних, найдивовижніше ось що: скоріш за все, цей хлопець пішов на смерть добровільно. І навіть з радістю. Його одноплемінники вірили, що оті болота (і наше болото зокрема) є входами до світу богів і тому є найзручнішим місцем, де можна зробити їм найцінніший подарунок — самого себе.

— Це ж божевілля!

— Може, й так. Хоча, на мою думку, нині ми вбиваємо себе всілякими способами, які людям майбутнього видадуться божевільними. Стосовно ж дверей до іншого світу, то болото — не такий вже й поганий варіант. Не суцільна вода й не суцільна земля, таке собі підвішене місце — і не тут, і не там.

Мартін схилився над шафою, вдивляючись у тіло.

— Красень, та й годі.

Я знову зиркнув на мерця, якого задушили, випатрали й утопили, однак при цьому якимось чином обезсмертили.

— Не думаю.

Мартін випростувався, трохи помовчав, а потім заговорив величаво:

— Йдіть-но всі сюди й погляньте на цього чорного, мов дьоготь, чоловіка! Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози! — Він скинув догори руки і, немов манірний актор провінційного театру, ходив довкола шафи й примовляв: — Йдіть-но всі сюди й погляньте на його жорстокі рани! Криві та звивисті порізи — то лінії ножа; кістки та череп геть розтрощені камінням; мотузка й досі впивається йому в горло! Ти ранній плід, що зрізали і кинули у яму, шукач Небес, старий, залишений навік у юності своїй. Як же мені не любити тебе!