Ренсом Ріґґз - Дім дивних дітей

— Це ти про Геловін, еге ж?

— Про який іще Геловін?

— Сам знаєш який. Отой, що на фото.

То було давно, і трапилося ось що: настав Геловін. Мій татко був малюком чотирьох-п’яти років, і йому ще ніколи не доводилося «щедрувати». Тож дідо Портман пообіцяв взяти його з собою після роботи, щоби ходити по сусідах, приказуючи «Почастуй чи пожартуй!» Моя бабця навіть роздобула таткові отой сміховинний рожевий костюм зайця, тож він начепив його і просидів з п’ятої і аж до опівночі, чекаючи на дідуся, але той так і не з’явився. Розлючена бабця сфотографувала татка, коли він сидів та плакав на під’їзній алеї — щоби продемонструвати діду, який же він поганець. Певна річ, те фото відтоді стало у нашій родині предметом з легенди, а для мого батька — предметом великої ніяковості.

— Та ні, тут не лише Геловін, тут багато чого, — пробурмотів татко. — А насправді, Джейку, ти був ближчим йому, аніж будь-коли вдавалося мені. Не знаю… Мені навіть здається, що між вами існувало щось невисловлене.

Я не знав, що й казати. Невже він ревнував?

— А чому ти мені це кажеш?

— Тому, що ти мій син, і мені не хочеться, щоб ти постраждав.

— Постраждав? Як саме?

Батько ненадовго замовк. По небу бігли хмари, і останні промені сонця кидали на стіну наші химерні тіні. У мене виникло негарне відчуття, оте, що буває тоді, коли твої батьки «розколюються» і кажуть тобі те, чого раніш ніколи не казали, але ти здогадуєшся про це ще тоді, коли вони навіть рота не розтулили.

— Я ніколи не виявляв допитливості стосовно життя твого діда, бо боявся того, що віднайду, — сказав нарешті татко.

— Ти маєш на увазі те, що трапилося з ним під час війни?

— Ні. Ті таємниці твій дідо беріг тому, що вони були надто болючими. Це я добре розумів. Я маю на увазі його подорожі, те, що його майже увесь час не було вдома. Ми з твоєю тіткою мали свою думку щодо цього: насправді він не подорожував, а проводив час з іншою жінкою. І, можливо, навіть не з одною.

Я нічого не відповів, і батькові слова немов зависли в повітрі. Щоки мої якось химерно засвербіли.

— Це ж повна бздура, татку.

— Якось ми знайшли листа. Лист був від жінки, її імені ми не знали, а адресувався він твоєму діду. «Я кохаю тебе, я без тебе не можу, коли ми побачимося знову» і таке інше. Вульгарна показна писанина. Ніколи не забуду її.

Сором гострою шпичкою кольнув мене, немов батько описував мої власні гріхи. Та однаково я ніяк не міг повірити в почуте.

— Ми порвали того листа і змили в унітаз. Більше нічого такого ми не знаходили. Напевне, після того випадку твій дідо став обережнішим.

Я не знав, що сказати, мені було соромно батьку в очі глянути.

— Вибач, Джейку. Напевне, це тяжко чути. Я знаю, ти його боготворив. — Він простягнув руку, щоби стиснути мені плече, але різким порухом плеча я скинув її, а потім з лязганням відсунув стілець і встав.

— Я нікого й ніколи не боготворив.

— Гаразд. Я просто… Мені не хотілося приголомшувати тебе, от і все.

Я взяв куртку і накинув її на плече.

— Куди ти? Скоро вечеря.

— Ти помиляєшся стосовно нього. І я це доведу.

Батько зітхнув, наче казав: «Роби, як знаєш».

— Гаразд. Сподіваюся, що доведеш.

Гепнувши дверима, я вискочив з «Попівської нори» і попрямував, сам не знаючи куди. Інколи необхідно просто піти геть.

Звісно, мій татко мав рацію: я боготворив свого діда. Я мав потребу думати про нього тільки добре, і той факт, що він начебто виявився бабієм, в цю концепцію не вписувався. Коли я був малим, незвичайні історії дідуся Портмана ставали для мене свідченням того, що людина може жити фантастично красивим життям, сповненим пригод. Навіть тоді, коли я припинив вірити в ці історії, для мене в дідові так і лишалося щось фантастичне, щось чаклунське. Пережити всі ті жахи, що випали на його долю, стати свідком найгірших проявів людської натури, які вщент спотворили його життя, і вийти зі всього цього доброю і шляхетною людиною, якою я його знав, — ось це було по-справжньому фантастичним. Тому я ніяк не міг повірити, що мій дідо був брехуном і поганим батьком. Бо якщо вже дідусь Портман не шляхетний добродій, то хто ж тоді?

Двері музею були відчинені, світло увімкнене, але всередині, здавалося, нікого немає. Я зайшов усередину, сподіваючись знайти куратора, щоб дізнатися про історію острова та про його мешканців хоч щось, що кине світло на історію отого покинутого напіврозваленого будинку і можливе місцезнаходження його колишніх мешканців. Подумавши, що куратор ненадовго кудись вийшов, бо натовпи відвідувачів не ломилися у двері музею, я ввійшов до святилища, щоби згаяти час за розгляданням експонатів.