Ренсом Ріґґз - Дім дивних дітей

Е. страшенно за тобою скучає. Може, ти їй напишеш?

З повагою та захватом,

директриса, Альма Ле Фей Сапсан

Як і обіцяла авторка, лист містив старе фото.

Я підніс його під світло настільної лампи, намагаючись видивитись додаткові деталі на силуеті жіночого обличчя, але не зміг знайти жодної. Той знімок був дуже химерний, однак зовсім не схожий на ті фото, що я знайшов у дідовій коробці під ліжком. На ньому не було ніяких фототрюків. Просто жінка — стоїть собі й палить люльку. Та люлька нагадувала люльку Шерлока Холмса: крива і наче причеплена до краю губ. Мій погляд раз-по-раз повертався до неї.

Чи було це тим, що мій дід сказав мені знайти? Справді, подумалося мені, саме так воно і є. Не листи Емерсона, а лист, засунутий у книгу з творами Емерсона. Але хто вона була — ця директриса, ця жінка на прізвище Сапсан? Я придивився до конверта, сподіваючись знайти зворотну адресу, але знайшов лишень збляклу поштову марку з написом: «Ост. Кернгольм, Кемрі, ВБ».

ВБ — це Велика Британія. Вивчаючи в дитинстві географічні атласи, я дізнався, що Кемрі валійською мовою означає «Уельс». Ост. Кернгольм, напевне, означало той острів, який пані Сапсан згадувала у своєму листі. Може, то і є отой острів, на якому мій дідо жив у дитинстві?

Дев’ять місяців тому він сказав мені: «Знайди птаха». Дев’ять років тому він стверджував, що дитячий притулок, у якому він мешкав, перебував під захистом «птаха, що палив люльку». У віці семи років я сприйняв цей вираз буквально, але директриса на знімку справді палила люльку, і звали її Сапсан, що означало різновид яструба. А що, як птах, якого мій дід наказав мені знайти, насправді був отою жінкою, котра врятувала й оберігала його — тобто був директоркою дитячого притулку на острові? Може, вона й досі там, звісно, стара, як світ — скільки ж років минуло! — але підтримувана своїми підопічними, дітьми, які виросли, але так нікуди з острова й не поїхали.

Уперше останні слова мого діда набули чіткого, хоча й химерного сенсу. Він хотів, щоб я поїхав до того острова і знайшов цю жінку, його колишню директорку. Хто-хто, а вона мала знати таємницю його дитинства. Але поштовій марці на тому конверті вже років п’ятнадцять. Чи була пані Сапсан і досі жива? Я швидко провів обчислення: якщо вона керувала дитячим притулком у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому, скажімо, у двадцять п’ять років, то тепер їй уже під сто. Так, це цілком можливо: в Енглвуді були старі люди й старші, вони жили самі по собі та ще й на автомашинах їздили; а навіть якщо пані Сапсан уже відійшла у кращий світ з часу написання оцього листа, то на острові Кернгольм мають залишитися люди, які мені допоможуть, люди, котрі знали дідуся Портмана ще малим хлопчиком. Люди, котрі знали його таємниці.

Як ви вже здогадалися, переконати моїх батьків дозволити мені провести частину літнього відпочинку на крихітному острові біля узбережжя Уельсу було завданням не з легких. Вони — а особливо матір — мали багацько поважних причин вважати, що це дурна ідея, зважаючи на чималу вартість поїздки, зважаючи на те, що я мав провести літо разом із дядьком Боббі, навчаючись керувати фармацевтичною імперією, і зважаючи на те, що мене нікому супроводжувати, бо батьки не мали ані найменшого бажання їхати зі мною, а поїхати туди сам я, звісно, не міг — на їхню думку. Жодного дієвого аргументу на свою користь я не мав, а справжню причину (так дід велів!) озвучити не міг, бо тоді батьки визнали б мене ще більш схибленим, аніж я був. Певна річ, я не збирався розповідати їм про останні слова дідуся Портмана, а також про лист та фото, бо тоді вони точно мене не пустили б. Єдиним моїм аргументом, що звучав більш-менш розсудливо, було щось типу «Мені хочеться більше дізнатися про історію нашої родини» або не надто переконливе «Он декотрі з наших сусідів збираються влітку до Європи, то їм можна, а мені ні?» Оці останні, «раціональні» докази я не втомлювався наводити за будь-якої першої-ліпшої нагоди, а одного разу навіть вдався до тактики шантажу: «Ви що, грошей не маєте?» — однак відразу ж пожалкував про це. Та всі мої зусилля були марними.

Далі трапилися кілька подій, які страшенно допомогли мені у справі переконання батьків. По-перше, дядько Боббі охолов до ідеї, що мені слід провести з ним літо, бо кому ж захочеться, щоб у нього вдома жив схиблений бовдур? Тож мої перспективи на літо несподівано розширилися. По-друге, мій татко дізнався, що отой острів Кернгольм є визначним місцем поширення всіляких цікавих птахів, і що там гніздиться чи не половина світової популяції якихось особливих птахів, і це дослідження допомогло б йому в написанні ще одного орнітологічного опусу. Він без упину базікав про оцю здогадну нову книгу, і щоразу, коли траплялася нагода, я, як міг, заохочував його, і він, здавалося, виявляв до цієї орнітологічної теми дедалі більший інтерес. Та найважливіший вплив справив лікар Голан. Після навдивовижу нетривалого переконування з мого боку він шокував нас усіх тим, що підтримав мою ідею і спонукав моїх батьків дозволити мені поїздку на острів.