Ренсом Ріґґз - Дім дивних дітей

Я простягнув руку до найменшого з них. Усередині виявився ключ до чотирирічного седана представницького класу, на якому роз’їжджали мої батьки. Мама пояснила, що вони з татом саме збираються придбати новий, тому цей дістався мені у спадщину. Моє перше авто! Усі відразу ж заохали і заахали, а я відчув, що враз почервонів. Для мене то було занадто — чванькувато вихваляти такий коштовний подарунок у присутності Рікі, чия тачка коштувала приблизно стільки, скільки мені видавали на кишенькові витрати у дванадцять років. Схоже, мої батьки намагалися привчити мене любити гроші, хоча насправді мені було до них байдуже. Втім, легко розводитися про байдужість до грошей, коли маєш їх цілу купу.

Наступним подарунком була цифрова камера, яку я виклянчував у батьків ціле літо.

— Ой! — захоплено вигукнув я, пробуючи камеру рукою на вагу. — Класна річ!

— Я невдовзі розпочну нову книгу про птахів, — сказав батько. — Тому й подумав: може, ти захочеш пофотографувати?

— Нова книга! — вигукнула моя мамця. — Феноменальна ідея, Френку. До речі, а що трапилося з тою книгою, над якою ти останнім часом працював? — Певно, вона вже хильнула кілька фужерів вина.

— Мені залишилося дещо в ній виправити, — ледь чутно відказав батько.

— А, зрозуміло.

Я почув, як дядько Боббі стиха пирснув.

— Ну ось! — мовив я, простягаючи руку за останнім подарунком. — А оцей — від тітоньки Сюзі.

— Взагалі-то, — сказала тітка, коли я розривав пакувальний папір, — це подарунок від твого діда.

Я закляк як вкопаний. У кімнаті запала мертва тиша, і всі витріщилися на тітоньку Сюзі так, наче вона щойно ви´кликала якусь злу примару. Батько міцно стулив губи, а мати залпом допила вино.

— А ти просто розгорни і подивися, — запропонувала тітонька Сюзі.

Зірвавши рештки пакувального паперу, я побачив стару книгу у твердій палітурці, обтріпану, без суперобкладинки. То були «Вибрані твори» Ральфа Волдо Емерсона. Я витріщився на неї так, наче хотів прочитати крізь обкладинку, не в змозі збагнути, як вона опинилася у моїх руках, що враз затремтіли. Ніхто, окрім лікаря Голана, не знав про останні слова мого діда, і він пообіцяв декілька разів, що доти, поки я не погрожуватиму вчинити самогубство, нажершись отруйних пігулок або не стрибону ластівкою з мосту Саншайн Скайвей, все, про що ми говорили в його кабінеті, залишиться таємницею.

Я витріщився на свою тітку, і на моєму обличчі застигло запитання, яке я достеменно не знав, як поставити. Вона вичавила з себе слабку усмішку і сказала:

— Я знайшла цю книгу в дідовому письмовому столі, коли прибирала в будинку. На титульній сторінці він написав твоє ім’я. Тож мені й подумалося, що він хотів подарувати її тобі.

«Господи, благослови тітоньку Сюзі. Бо вона таки має серце».

— Ти диви. А я й не знала, що твій дід був любителем книжки почитати, — мовила моя мати, намагаючись розрядити напружену атмосферу. — Глибокодумний подарунок, нічого не скажеш.

— Так, дійсно, — сказав батько крізь стиснуті зуби. — Дякую тобі, Сюзанно.

Я розгорнув книгу. Зрозуміла річ — на титульній сторінці був напис, зроблений тремтячим почерком мого діда.

Я встав, щоби піти, боячись розплакатися на очах у всіх присутніх, та з-поміж сторінок книги щось вислизнуло і впало на підлогу.

Я нахилився і підняв упалий предмет. То був лист.

«Емерсон… лист».

Я відчув, як кров відхлинула від мого обличчя. Мати прихилилася до мене і напруженим шепотом спитала, чи не потрібна мені склянка води, що на її мові означало: «Тримайся, бо люди дивляться». І в ту мить я, вхопившись однією рукою за живіт, прожогом вискочив з кімнати.

Лист був написаний на тонкому нелінованому папері заокругленим і кучерявим, майже каліграфічним письмом, чорним чорнилом мінливого відтінку, як у старовинних чорнильних ручках. У листі йшлося таке:

Мій любий Ейбе!

Сподіваюся, що мій лист застане тебе цілим, неушкодженим і здоровим. Ми так давно не мали від тебе звісток! Але я пишу не для того, щоби дорікнути, а лишень сказати тобі, що ми й досі часто згадуємо тебе і молимося за твоє здоров’я й благополуччя.

Наш хоробрий красень Ейб!

Що ж до життя на острові, то в ньому мало що змінилося. Але ми ж самі воліємо, щоби все було тихо й чинно! Цікаво, чи впізнаємо ми тебе через скільки років, хоча я впевнена, що ти упізнаєш нас, тобто всіх тих, хто ще залишаються. Було б добре отримати твоє недавнє фото; надішли, якщо маєш змогу. Я ж посилаю тобі свій категорично древній знімок.