Array Сборник - Українська містична проза

Думки блукали, як змучені журавлі над морем.

Раптом я почув тупотіння в корчах. Здавалося, звір гнався за звіром. Зчинився близько тріск, я придивився – спереду втікає дівчина й хлипає, а за нею женеться карлик, однією рукою відпихається від землі, а в другій – прут.

Я схопився й заступив йому дорогу.

Місяць світив на нас, ми дивилися хвилю один на одного.

– Ти що тут робиш? – проскиглив карлик. – Всюди тебе повно! Носишся з потайними планами – характеристика твого народу й матері!..

Я приступив до нього.

– Що верзеш?..

– Іди з дороги! – зашипів він і вдарив мене прутом.

Я схопив його за горло й підняв в одній руці. Він метався, але я робив тепер своє розважно й спокійно.

Пригнув грабову гілку, обернув її навколо шиї карлика і пустив його в повітря.

Після цього мене охопило омерзіння, я якийсь час блукав лісом, потім отямився і помчав до хати.

Тут стрінула мене несподіванка. Карлик мав занадто сильну шию і руки, щоб повіситися. Він розірвав гілку – полетів униз, прийшов додому і розповів усе матері. Я саме застав, як він із мачухою дер портрет моєї матері на куски, й обоє топтали його ногами.

Вони накинулись на мене, як хижі птахи, але не пройшло й хвилі – і я знайшов найпростіший спосіб, якого досі ніколи не пробував.

Я підбіг до мачухи, вхопив її за волосся, кинув на землю і почав бити. При цьому зауважив, що її тіло – як у рисі, що в ньому не домацаєшся кісточки. Та раптом чиїсь руки обкрутили мене в поясі, як вужівкою, – я впізнав карлика.

У мене мигнула думка, що так обкручуються і давлять моїх темних братів іноземні п’явки, і це вивело мене з себе.

Я вхопив карлика за ноги і почав бити ним мачуху, кидав на землю, як клубок. А він обгорнув руками голову й сичав одне:

– А таки мені нічого не вдієш!..

Моя лють перейшла в божевілля…

І ось я знову на чужині. В рідний край не вернуся ніколи. В самоті і нудьзі ковтаю гіркий жаль.

Так минають дні за днями.

А ночами переслідують мене примари. Десь серед темряви постає переді мною в полум’ї гніздо гадюк, що поневолили мій народ, я тікаю в долину, а переді мною тінь аж до горизонту – купається в крові на спаленій, потрісканій землі: ніде – ні корчика, ні билини. Я падаю в провалля, а за мною з гори котиться голова карлика…

Як тільки задумаюся на самоті або спочину на хвильку – бісова голова летить за мною.

З цього часу образ матері не з’являється переді мною, але я чекаю його з надією і сподіванням…

31.12.1877 р., Харків – 08.10.1938 р., там само.

Закінчив Харківський технольоґічний інститут. Перші оповідання опублікував у 1897 р. в журналі «Зоря», пізніше співпрацював з «ЛНВ». Вступив до хору Миколи Лисенка, виступаючи солістом-бандуристом. Взявши активну участь у революційних подіях 1905 р., змушений був емігрувати в Галичину. У 1909 р. організував на Гуцульщині Гуцульський театр, з яким виступав до 1912 р. Написав на гуцульські теми п’єси, романи «Кам’яна душа», «Довбуш», багато оповідань.

У 1912 р. повернувся в Україну, де його неодноразово арештовували. В 1920-х рр. викладав українську літературу та мистецтво гри на бандурі. У 1929—1931 рр. видавництво «Рух» випустило вибрані твори Г. Хоткевича у восьми томах.

Г. Хоткевич – автор історичних повістей «Авірон», «Берестечко», трилогії про Тараса Шевченка, біля двохсот музичних композицій.

23.02.1938 р. Г. Хоткевича арештували і згодом розстріляли. Оповідання «Портрет» і «Біла» походять з видання: «Твори», т. 3, 4.10.1929.

Тихо йшли вони удвох і вели бесіду. То була розмова сірого буденного життя. Відгомін безцвітних днів, років чувся в їх розмові, тези життєвої філософії. Дух їх тинявся серед базарів, поневіряючись за право участи в боротьбі за існування, й очі їх не зверталися з гімном хвали до блакитних небес…

Але нараз зупинились вони обоє, мов під примусом чиїмсь – зупинились перед вітриною пекарні.

Там був виставлений, як рекляма художника, портрет… То був портрет дівчини…

…Високо зачісане волосся відтіняло розкішшю темної корони матове обличчя. Горде, рівне чоло, рукою ґенія виточений із мрамору ніс, підборіддя, маленькі трохи сухі губи, звабливий зворот голови – то було якесь чаклунство, то було втілення свавільних до шалу принципів краси… Неможливо було одірватись очима, неможливо було винайти такої хвилини, в яку хотілось би сказати: «досить дивитись, відійди!» Але найчарівнішими, найбезумнішими – були очі…