Array Сборник - Українська містична проза

Нині неділя, треба подивитися.

На пошту прийшов листонос з села Лісович, низький, чорнявий мужик з хитрими очима, Хома Ґвінт. Почмейстер знав його від літ і любив заходити з ним деколи в розмову.

– Що ж там чувати?

– А що ж би, прошу пана… Купили у нас якісь два купці ліс, та й аби, рахувати, бідним людям не дати заробити на фірманці, хотіли завести колійку і так возили «матриян». Тим часом оноди один з тих купців повісився, а його спільника вчора шляк трафив.

Старий дивувався, а мужик тягнув далі:

– Люди у нас кажуть, що це кара Божа, а я знов кажу, що тут лише правда, бо кара повинна була зайти на кого иньшого.

Гро бман підвів брови.

– Як ти це розумієш?

– Та так, як воно по правді є. Ті два купці заплатили скарбові мільйон за ліс, заплатили за рубання, а тепер не стало вже грошей на колійку, а потягнути не було відки, та й так взяли собі до голови, що, рахувати, мусить прийти кінець. Тут, прошу пана, купці нічого не винні; їм вільно було торгуватися з громадою за колійку. Грома да сперлася і не хотіла допустити колійки инакше як за десять тисяч, але найшовся такий один між нами, що замість дати приклад, – пан уже догадуються, про кого я тут говорю – знюхався з купцями, «куку в руку» та й далі робити гинділь. Постягав своїх вірників у громаді, кажуть, що деякі таки добре помастили собі пальці, ну, та й лише печатки треба було. Печатка губить село. Одна душа губить цілий світ. А в нас люди такі, що на печі виросли, на печі й вмирають, хіба котрий утопиться в ріці, – тож легко зробити з ним, що хто схоче. Тут вся правда.

Хома Ґвінт пішов, а старий докурював люльку і сидів посоловілий.

Простому чоловікові, з природи, легко дійти до висновку. Він приймає багато ідей вже готових, видить свою правду в обмежених границях доброї віри та звичаїв і не журиться більше. Так само і Гро бман прожив своїх шістдесят літ в клопотах і трудах, але від якогось часу зайшла у нього зміна. Він почував, що життєва мандрівка доходить до кінця, й його чимраз більше зачали непокоїти сумніви. Преці, що там поза границею земного світа діється? Не був парафіянином, не вірив у життя душі, але хоч поневільно приймав, що небо над ним не має кінця, то все ж таки не міг ніяк того шаленого вибрику помістити в своїй голові і мимоволі підсувалася йому в тій загадці зв’язь з тими силами і тайнами, яких існування не ствердила наука.

Старий зичив від одного студента філософії природничі книжки, вчитувався і заглиблювався в них, але не знаходив непохитної, ясної правди. Коли від часу до часу з’явився на пошті який священик або освічений інтелігент, старий, укриваючи свою цікавість і духовний неспокій, зачинав незначно розмову на тему Бога і позагробового життя, але ні від одних, ні від других не довідався нічого певного й оставався сам на розпуттю серед більших сумнівів.

З полудня вийшов за містечко, оглянув ниву й відти виправився в гай на горі. Лежав під дубом і прийшло йому в гадку, що відколи оженився вдруге і пізнав свій великий промах в життю, з яким давно спокійно погодився, отже, від літ перестало його займати домашнє окруження, ненависні щоденні, нетерпеливі і пізні гості на пошті, байдужі всі знайомі, рідня, не цікаві всякі вісті в часописах про суспільне і політичне життя, тільки одна природа зі своїми змінами від ранку до вечора все займала його. Він слідив її оком, барометром і ревматичною ногою і тямив, в котрім році вчасно зацвіли дерева, котрого літа випав сніг, тямив літа повені і голоду, як історик хронологію народів. І тепер у погідний день дивився по зелених ланах в долині і на блакитне небо з цікавістю хлопця, як би перший раз з’явився на цім світі. Не запримітив, що бік йому стерпнув, забув про все, лише зі спокійною тугою потупив зір в далекім овиді. В підсвідомій сфері його духа творилися ворушення, і він мимоволі прошептав: Ні, не дійшли ще до правди теологи, ні філософи… Питання одверте, тайна поки що – незглибима…

Проміння ставало пасмами на заході, під ними отвирався сутінний, чарований світ, старий чоловік вдивився з жадобою, як поставали легенькі мраковини, схожі до духів.

Вертав пізнім вечором домів. Ішов поволі, чувся легенький, свіжий, далеко від людського світа і зовсім иньший, ніж досі. Заслухався в далеку космічну музику, вона зачарувала його й обіймила ангельським спокоєм і відрадою.

По домах блимали світла з вікон, де-не-де пересунеться людська тінь, довкола тихо. Гро бмана дивує трохи, що вулиця, якою йде, і доми зовсім иньші, ніж ті, які він знав і лишив перед тим.