Стівен Кінг - Ловець снів

— Я міцний горішок, — злегка всміхається вона. — Але, гадаю, я поїду з вами.

— Діку, постеж за моїм телефоном, добре? — просить Піт.

— О, це буде непросто. У таку погоду клієнтів доведеться палицею відганяти.

Піт і брюнетка — Тріш — виходять, перетинають провулок і футів через сорок опиняються на Мейн-стрит. Аптека — друга будівля ліворуч. Мряка посилилась і вже майже перетворилася на справжній дощ. Жінка накидає на волосся нову хустку й дивиться на Піта, голова якого непокрита.

— Ви змокнете, — каже вона.

— Я з півночі, — відповідає він. — А ми там хлопці міцні.

— Гадаєте, ми їх знайдемо? — запитує вона.

Піт знизує плечима.

— Можливо. Я добре вмію знаходити речі. Завжди вмів.

— Ви знаєте щось, чого не знаю я?

«Не скакати, не грати, — думається йому. — От і все, що я знаю, мем».

— Ні, — відповідає він. — Поки що ні.

Вони заходять до аптеки, і над дверима дзеленькає дзвіночок. Дівчина за стійкою відриває погляд від журналу. Двадцять хвилин на четверту. Цього пізнього вересневого дня в аптеці немає нікого, окрім їх трьох і містера Діллера за рецептурним прилавком.

— Привіт, Піте, — каже дівчина.

— Йо, Кеті, як воно?

— Та так, потроху. — Вона дивиться на брюнетку. — Вибачте, мем, я всюди подивилася ще раз і не знайшла їх.

— Нічого, — мляво всміхається Тріш. — Цей джентльмен погодився відвезти мене на зустріч.

— Піт, звичайно, хлопець гарний, — каже Кеті, — але я б не заходила аж так далеко, аби називати його джентльменом .

— Стеж за язичком, дорогенька, — говорить їй із посмішкою Піт. — Бо, в разі чого, у Нейплсі на шосе 302 є чудова аптека «Рексолл» [5] «Rexall» — північноамериканська мережа аптек. .

Він кидає погляд на годинник. Для нього час теж прискорився. Це добре, приємна різноманітність. Піт знову переводить погляд на Тріш.

— Спочатку ви зайшли сюди. По аспірин.

— Правильно. Купила упаковку анацину. Потім у мене був вільний час, тому…

— Знаю, випили кави в «Крісті». Потім пішли через дорогу до магазину «Ренні».

— Так.

— Сподіваюся, ви не запивали аспірин гарячою кавою?

— Ні, я взяла з машини пляшку мінералки «Поланд». — Вона вказує у вікно на зелений «таурус». — Нею й запила. Але сидіння я теж перевірила, містере… Піте. І в запалюванні подивилася.

Вона обпікає його нетерплячим поглядом, який говорить: «Я знаю, про що ви думаєте: “Тупа баба”».

— Ще одне запитання, — говорить він. — Якщо я знайду ключі, ви погодитеся пообідати зі мною? Я міг би зустріти вас біля «Західної верфі». Це на дорозі звідси до…

— Я знаю, де «Західна верф», — говорить вона, всміхаючись крізь сльози. Кеті за стійкою навіть не намагається вдавати, що читає журнал. Звичайно, ця розмова набагато цікавіша за «Редбук» [6] «Redbook» — «Червона книга», щотижневий огляд роздрібних продажів, у якому публікуються статистичні дані з великих супермаркетів. . — Але звідки ви знаєте, що я незаміжня і взагалі вільна?

— Обручки немає, — без роздумів каже він, хоча ще навіть не дивився на її руки, принаймні уважно. — До того ж я говорив лише про смажені мідії, салат із капусти й полуничні тістечка, а не про союз на все життя.

Вона дивиться на годинник.

— Піте… Містере Мур… На жаль, зараз мені зовсім не до флірту. Якщо хочете підвезти мене, я із задоволенням з вами пообідаю. Але…

— Мені цього досить, — перебиває він. — Гадаю, ви будете самі вести свою машину, тому я вас зустріну. О пів на шосту влаштує?

— Так, влаштує, але…

— Чудово.

Піт радіє. Це добре. Радість — це добре. За останні років два він жодного разу не відчував у собі поклику радості, і він не знає чому. Забагато блукань вологими пізніми вечорами по барах уздовж шосе 302 між цим містом і Норт-Конвеєм? Так, але чи в цьому причина? Можливо, ні, але зараз не час про це замислюватися. Дама повинна встигнути на ділову зустріч. Якщо вона не запізниться й успішно продасть будинок, хто знає, яке щастя випаде Пітові Муру? І навіть якщо йому не пощастить, він однаково зможе їй допомогти. Він це відчуває.

— Зараз я зроблю щось незвичайне, — каже він, — але не турбуйтеся, гаразд? Це всього лише маленька хитрість, ну, як люди прикладають до ніздрів палець, коли збираються чхнути, або ляскають себе по лобі, коли намагаються пригадати чиєсь ім’я. Домовились?

— Мабуть, — відповідає вона, не знаючи, що й думати.

Піт заплющує очі, піднімає до обличчя не дуже сильно стиснутий кулак, потім виставляє вказівний палець і починає рухати ним уперед-назад.