Зрештою проминув серпень, а коли літо зісковзнуло в осінь, а потім запало і в зиму, його почало відвідувати якесь туманне почуття полегшення. До цієї весни він майже спромігся забути про угоду, яку уклав, щоб отримати ті папери, які тепер зберігалися в його банківському сейфі у Портленді.
Потім почали траплятися певні речі.
З півтора тижня тому заходив той письменник, Міерз, і питався, чи є можливість орендувати Дім Марстена, і подарував Ларрі дивний погляд, коли той сказав йому, що обійстя продано.
Учора в поштовій скриньці його офісу знайшовся довгий тубус і лист від Стрейкера. Просто записка, насправді. І то коротка: «Будь ласка, помістіть оголошення, яке ви отримаєте, у вітрині крамниці – Р. Т. Стрейкер». Саме оголошення було доволі звичайним плакатиком і поміркованішим за чимало інших. На ньому був просто напис: «Відкриття через один тиждень. Барлоу і Стрейкер. Гарні меблі й аксесуари. Добірний антикваріат. Візитери вітаються». Ларрі залучив Рояла Сноу, щоб той рівно повісив це оголошення.
І ось тепер там, нагорі, перед Домом Марстена, стоїть якась машина. Він все ще дивився на неї, коли хтось промовив біля його плеча:
– Чи ти бува не заснув, Ларрі?
Він здригнувся й озирнувся на Паркінса Ґіллеспі, який стояв тут же на розі поруч з ним, підкурюючи «Пелл-Мелл».
– Ні, – відповів він і нервово розсміявся. – Просто думаю.
Паркінс позирнув угору на заїзд Дому Марстена, де сонце зблискувало на хромованому металі, а потім перевів погляд вниз, на стару пральню з її новою вивіскою у вітрині.
– І не один ти, я гадаю. Завжди добре, коли нові люди з’являються в місті. Ти з ними вже знайомий, чи не так?
– З одним з них. Бачилися торік.
– З містером Барлоу чи з містером Стрейкером?
– Зі Стрейкером.
– Досить приємного типу чоловіком видався, чи як?
– Важко сказати, – відповів Ларрі, раптом відчувши, що йому хочеться облизнути собі губи. Він цього не зробив.
– Ми обговорювали тільки бізнес. Він здався цілком порядним.
– Добре. Це добре. Ходімо. Я з тобою пройдуся до «Екселенту».
Коли вони переходили вулицю, Лоренс Кроккет подумав про угоди з дияволом.
12
1:00 дня.
Сюзен Нортон увійшла до «Салону краси Бейбз» і, усміхнувшись Бейбз Ґріффен (старшій сестрі Гела і Джека), сказала:
– Дякувати Богу, що ти змогла мене так терміново прийняти.
– Посеред тижня з цим без проблем, – сказала Бейбз, умикаючи вентилятор. – Ну й задуха сьогодні, їй-бо? Під вечір буде гроза.
Сюзен подивилася на небо, синяву якого не порушувала жодна хмарка.
– Ти так думаєш?
– Йо. Як тобі бажано, любусю?
– Немудряще, – сказала Сюзен, думаючи про Бена Міерза. – Так, неначе я навіть не наближалася до твого салону.
– Любусю, – мовила Бейбз, підступаючи до неї з зітханням. – Так кажуть усі.
Разом з тим зітханням війнуло запахом гумки «Джусі фрут» [65] «Juicy Fruit» – жувальна гумка, що випускається компанією «Wrigley’s» з 1893 р.; за статистикою, цей бренд стабільно залишається найпопулярнішим у США, особливо серед дітей передпідліткового віку.
, і Бейбз запитала в Сюзен, чи бачила вона, що якісь люди відкривають нову меблеву крамницю в тій старій «Громадській Балії»? Судячи з усього, там дорогі речі, але хіба не чудово було б, якби в них знайшлася гасова лампа до пари тій, яка є в її квартирі, і взагалі, поїхати з дому, щоб жити самій у місті, то був найрозумніший крок у її житті, і хіба не гарне це літо. Такий жаль, що воно мусить колись скінчитися.
13
3:00 після полудня.
Бонні Соєр лежала на великому двоспальному ліжку в своєму домі на дорозі Глибока Просіка. Це був справжній будинок, не якийсь зачуханий трейлер, у ньому мався і фундамент, і підвал. Її чоловік, Редж, заробляв добрі гроші автомеханіком у «Понтіаку» Джима Сміта у Бакстоні [66] Buxton – засноване 1750 р. місто в окрузі Йорк, яке згадується і в інших творах Кінга.
.
Якщо не враховувати прозорі блакитні трусики, вона лежала гола і нетерпляче позирала на годинник на нічному столику: 3:02 – ну де ж це він?
Майже немов за покликом її думки передні двері прочинились на крихітну шпарину й крізь неї зазирнув Корі Браянт.
– Тут все гаразд? – прошепотів він.
Корі було лише двадцять два, він уже два роки працював у телефонній компанії, а цей роман із заміжньою жінкою – та ще й такою бомбезною як Бонні Соєр, яка була Міс Камберлендський округ 1973 року – проймав його відчуттям млості, робив нервовим і сласним.
Читать дальше