Стівен Кінг: Крістіна

Майкла, Реджину й Арні Каннінґемів поховали на сімейній ділянці цвинтаря в Лібертівілль-Гайтс. На могилу ніхто не ходив, крім членів сім’ї: родичів Реджини з Ліґоньєра, кількох людей з нью-гемпширської та нью-йоркської родин Майкла і ще декількох.

Похорон відбувся за п’ять днів після тої фінальної пекельної сцени в гаражі. Ховали їх у закритих трунах. Сам факт цих трьох дерев’яних ящиків, вишикуваних у ряд на потрійних дрогах, як солдатські, посипався мені в серце лопатою холодної землі. Спогад про мурашині ферми розбився об мовчазне свідчення цих ящиків. Я трохи поплакав.

Після церемонії я покотив на візку проходом до них і боязко поклав руку на труну посередині, не знаючи, Арні там чи ні, не переймаючись цим. Так я сидів, опустивши голову, досить довгий час, поки чийсь голос не спитав: «Деннісе, відвезти тебе назад у молитовну залу?» Я повернув голову. У мене за спиною стояв Мерсер, стильний і схожий на адвоката у своєму темному вовняному костюмі.

— Так, — відповів я. — Але за кілька секунд, добре?

— Авжеж.

Повагавшись, я сказав:

— У газетах писали, що Майкл помер удома. Що послизнувся на льоду і його переїхала машина чи щось таке.

— Так, — відповів він.

— Ваших рук справа?

Мерсер відповів не одразу.

— Так простіше. — Його погляд помандрував туди, де біля моїх батьків стояла Лі. Вона розмовляла з моєю мамою, але стривожено поглядала на мене. — Гарненька дівчинка, — сказав він те саме, що я вже чув від нього раніше, у лікарні.

— Колись я з нею одружуся, — сказав я.

— Я б не здивувався, якби так і сталося, — відповів Мерсер. — Тобі ніхто не казав, що в тебе яйця відважного тигра?

— Здається, тренер Паффер казав. Одного разу.

Він розсміявся.

— То що, Деннісе, поїдемо? Ти вже давно тут сидиш. Треба жити далі.

— Сказати легше, ніж зробити.

Мерсер кивнув.

— Мабуть, так і є.

— Можете сказати мені одну річ? — спитав я. — Мені треба знати.

— Скажу, якщо зможу.

— Що ви… — я затнувся, щоб прочистити горло. — Що ви зробили з… з уламками?

— Про це я подбав особисто, — голос Мерсера звучав легко, ледь не жартівливо, але обличчя зберігало дуже, дуже серйозний вираз. — Я попросив двох місцевих поліцейських пропустити всі ті уламки через прес на задньому дворі гаража Дарнелла. З них зробили кубик, отакий завбільшки. — Він розвів руки приблизно на два фути. — Один з тих хлопців сильно порізався. Шви накладали.

Зненацька Мерсер посміхнувся — і то була найжорсткіша, найхолодніша посмішка з усіх, які мені довелося бачити в житті.

— Він сказав, вона його вкусила.

І Мерсер повіз мене проходом туди, де на мене чекали батьки й моя дівчина.

От і вся моя історія. Окрім снів.

Я став на чотири роки старшим, і обличчя Арні вже трохи стерлося в моїй пам’яті, перетворилося на пожовклу фотографію зі старого альбому. Я б нізащо не повірив, що таке може статися, але ж сталося. Я подолав цей етап, якось здійснив перехід від юнацтва до змужніння (хай що воно таке); отримав університетський диплом, на якому вже майже висохло чорнило, і вчителюю в старшій школі, викладаю історію. Працювати я почав торік, і двоє з моїх учнів — обидва такі собі Бадді Реппертони — були старші за мене. Я неодружений, але в моєму житті є кілька цікавих жінок, і про Арні я практично не згадую.

Тільки у снах.

Ті сни — не єдине, що змусило мене все це написати. Є ще одна причина, і про неї я розповім вам за мить. Але я збрешу, якщо скажу, що річ не в тих снах. Можливо, це спроба розрізати рану й вичистити її від гною. А може, я просто бідний і не маю грошей на психотерапевта.

В одному з тих снів я повертаюся туди, де відбулася поховальна церемонія. Три труни стоять на потрійних дрогах, але церква порожня, у ній тільки я. Уві сні я знову на милицях, стою біля початку центрального проходу, спиною до дверей. Я не хочу туди йти, але милиці самі мене тягнуть, рухаються з власної волі. Я торкаюся середньої труни. Від мого доторку її віко пружно відскакує, і всередині на білому атласі лежить не Арні, а Роланд Д. Лебей, зотлілий труп у військовій формі. У ніздрі мені вдаряє важкий сморід розкладу, і мрець розплющує очі; його гнилі руки, чорні й ослизлі від якоїсь грибкової живності, підіймаються й хапають мене за сорочку, а я не встигаю відсахнутися, і мертвяк підтягується, і його люті очиська на смердючому лиці опиняються всього за кілька дюймів від мого обличчя. І він харчить, знову і знову: «Ніде від цього запаху не дінешся, ге? Найприємніший запах у світі… крім поцьки… крім поцьки… крім поцьки…» Я намагаюся закричати, але з горла не виривається ні звуку, бо руки Лебея зімкнулися на ньому і тиснуть, стискаються згубним кільцем.