Стівен Кінг - Крістіна

Заліз у машину, хряснув дверцятами й сказав:

— Кермуйте, Дживс.

Один зі стандартних дотепів Арні, коли він перебував у доброму гуморі.

Я рушив, подивився на нього обережно, хотів уже щось сказати, та потім вирішив, краще зачекаю, коли він почне… якщо йому взагалі є що сказати.

Тривалий час здавалося, що сказати йому нема чого. Майже всю дорогу до роботи ми їхали без жодних розмов, лише в супроводі рок- і соул-хітів на місцевому радіо WMDY. Арні розсіяно відбивав на коліні ритм.

І врешті він сказав:

— Слухай, мені шкода, що тобі довелося вчора це все побачити.

— Та нічого, Арні.

— А ти ніколи не думав, — раптово спитав він, — що батьки залишаються дітьми-переростками, поки їхні власні діти не витягнуть їх у дорослість? А вони при цьому вищать і відбиваються?

Я похитав головою.

— Скажу тобі, що я думаю, — вів далі Арні. Ми вже наближалися до ділянки будівництва; до трейлера братів Карсонів лишалося два підйоми пагорбом. Машин у таку ранню пору було мало й рухалися вони сонно. Небо забарвилося в ніжно-персиковий відтінок. — Я думаю, що бути батьком, з-поміж іншого, значить намагатися вбити своїх дітей.

— Здається, це розумне міркування, — кивнув я. — Мої так завжди намагаються мене вбити. Учора, наприклад, мати прокралася в кімнату з подушкою й поклала мені на лице. А напередодні вночі тато ганявся за мною і сестрою з викруткою.

Я, звісно, жартував, але цікаво, що б подумали Майкл і Реджина, якби почули ці дурниці.

— Так, спершу здається, що це трохи маячня, — незворушно провадив Арні, — але є багато такого, що здається вигадками психічно хворого, поки як слід над цим не замислишся. Заздрощі до пеніса. Едипові конфлікти. Туринська плащаниця.

— По-моєму, повна хрінь собача, — сказав я. — Ти посварився з предками, от і все.

— Але я справді так вважаю, — задумливо мовив Арні. — Ну, не те, щоб вони робили це навмисно; у таке я зовсім не вірю. А знаєш чому?

— Кажи.

— Тому, що коли в тебе народжується дитина, ти остаточно розумієш, що помреш. Коли в тебе народжується дитина, ти бачиш у ній свій надгробок.

— Арні, знаєш що?

— Що?

— Я думаю, це довбана чорнуха якась, — сказав я, і ми обидва розреготалися.

— Я не хотів, щоб це так прозвучало, — пояснив він.

Ми заїхали на парковку, і я заглушив двигун. На хвилину-дві затрималися в машині.

— Я сказав їм, що випишуся з курсів підготовки до універу, — розповів він. — Сказав, що запишуся на ПРС, на всі уроки.

«ПРС» розшифровувалось як «підготовка робочої сили». Таке саме навчання проходять хлопці у виправних колоніях — тільки вони, звісно, не повертаються ввечері додому. У них, можна сказати, примусовий пансіон.

— Арні, — почав я, не знаючи точно, що казати далі. Мене досі лякало те, як з нічого роздмухався грандіозний скандал. — Арні, ти ще неповнолітній. Вони ж повинні поставити підписи під твоєю програмою, схвалити її…

— Так, авжеж, — кивнув Арні. Він безрадісно всміхнувся і в тому холодному світанковому світлі видався мені одночасно старшим і набагато-набагато молодшим… якимось ніби цинічним немовлям. — Якщо схочуть, вони зможуть легко скасувати всю мою програму на наступний рік і замінити її своєю. Вони можуть записати мене на курси «Хатнє господарювання» і «Світ моди», якщо їм заманеться. За законом, вони мають повноваження так вчинити. Але в якому законі написано, що я зобов’язаний скласти іспити з того, що вони мені виберуть?

І тут до моєї свідомості дійшло, на яку відстань він насправді віддалився. Як та чортова старезна розвалюха так швидко стала для нього багато значити? Протягом наступних днів це питання часто так чи інакше зринало в моєму мозку — так, мені завжди здавалося, попервах дається взнаки горе. Коли Арні повідомив Майклові та Реджині, що він усерйоз налаштований забрати ту машину, він, звичайно, не жартував. Він звернувся до тих найпотаємніших сподівань, які вони на нього покладали, і абсолютно безжально вніс туди свої корективи. І така його цілеспрямованість мене здивувала. Я не впевнений, що менш рішуча тактика могла спрацювати проти Реджини, але те, на що виявився здатним Арні, мене здивувало. Власне, здивувало до всирачки. Усе зводилося до простого: якби Арні свій випускний рік витратив на ПРС, університету можна було помахати ручкою. А для Майкла й Реджини то було щось зі сфери неможливого.

— То вони просто… здалися? — пора було йти відмічатися на роботі, але я не міг так усе облишити, не дізнавшись головного.