Стівен Кінг - Талiсман

— Ти не така вже й підстаркувата.

Вона зиркнула на сина звичним поглядом хвацької Лілі Кавано (Сойєр), яка два десятки років поспіль була Королевою «бешок» [4] «Бешки» — фільми категорії «Б», тобто малобюджетні трешеві стрічки. . Жінка випросталася.

— Тут буде добре, Джекі, — сказала вона. — Тут усе буде добре. Це хороше місце.

Чайка повільно пролетіла над дахом готелю, і на мить Джека охопило тривожне відчуття, ніби флюгер полетів угору.

— Ми на певний час утримаємося від телефонних дзвінків, гаразд?

— Звісно, — відповів Джек.

Вона бажала сховатися від дядька Морґана, їй не хотілося більше сварок із колишнім діловим партнером покійного чоловіка — кортіло тільки заповзти в ліжко з келихом банального мартіні та з головою сховатися під ковдру…

Мамо, що з тобою не так?

Надто багато смертей навколо; світ наполовину зліплений зі смерті. У небі заквилила чайка.

— Хутчіше, малий, хутчіше, — промовила мама. — Ходімо в одне велике хороше місце [5] Натяк на оповідання Генрі Джеймса «Велике хороше місце» («The Great Good Place»). .

Джек подумав тоді: «Принаймні, якщо стане зовсім сутужно, завжди є дядько Томмі ».

Та дядько Томмі був уже мертвий. І саме ця новина зависла зараз із того боку багатьох телефонних дротів.

«Альгамбра» звисала над водою — велична вікторіанська будівля на гігантських гранітних брилах. Здавалося, вона майже поєднується з невисоким скелястим мисом, що стремів на декілька миль вздовж Нью-Гемпширського узбережжя. Із суші готель оточували англійські сади; та коли Джек дивився на пляж, то боковим зором бачив лише темно-зелений живопліт і більше нічого. Мідний півник бовванів на тлі неба, відділяючи захід від північного заходу. На табличці у вестибюлі повідомляли, що саме тут 1838 року на Північній Конференції Методистів провели перший мітинг за аболіціонізм [6] Аболіціонізм — рух кінця ХVІІІ — початку ХІХ століття за скасування рабовласництва в США. у Новій Англії. Деніел Вебстер [7] Деніел Вебстер (1782—1852) — американський політичний діяч, державний секретар США, сенатор, член Палати представників. виголосив тоді довгу натхненну й полум’яну промову. Якщо вірити табличці, він сказав: «Від сьогодні й надалі знайте, що рабство як американський соціальний інститут почало занепадати, а невдовзі зовсім зникне в штатах та на всіх територіях».

Тож завітали вони сюди минулого тижня, і той день поклав край їхній метушні в Нью-Йорку, з якою вони жили впродовж декількох місяців. У «Аркадії» не з’являлися жодні найняті Морґаном Слоутом адвокати, котрі вискакували з авто та махали перед носом папірцями, які треба заповнити, треба підписати, місіс Сойєр. В Аркадія-Біч не було телефонів, які не замовкали від полудня й до третьої ночі (дядько Морґан, певно, забув, що мешканці Централ-Парк-Вест жили зовсім не за каліфорнійським часом). Направду, телефони в Аркадія-Біч зовсім не дзвонили.

Коли вони заїхали в це курортне містечко, а мама, примруживши очі, зосереджено вела машину, Джек помітив на вулиці одну-єдину людину — божевільного старигана, котрий безцільно штовхав тротуаром порожній магазинний візок. Над ними височіло бліде, сіре небо — незатишне небо. Тут, на противагу Нью-Йорку, лише монотонне завивання вітру порушувало тишу безлюдних вулиць, що здавалися надто широкими без машин. Скрізь порожнювали крамниці з вивісками «Відчинено лише на вік-енд» або ще гірше від того — «Зустрінемося в червні!». Перед «Альгамброю» простягалися сотні вільних паркувальних місць, а столики в сусідньому кафетерії «Чай і варення Аркадії» стояли порожнем.

Божевільні старигани, з яких сиплеться порох, штовхають магазинні візки порожніми вулицями.

— У цій чудовій малесенькій місцині я провела найщасливіші три тижні свого життя, — розповідала Лілі, проїжджаючи повз старигана.

Джек побачив, як той налякано та сторожко озирнувся і прошепотів щось; от тільки хлопчик не міг розібрати, що саме. Зрештою машина повернула на звивисту під’їзну доріжку, що тяглася крізь сади до готелю.

Ось чому вони спакували все, без чого не могли жити, у валізи, наплічники та пластикові пакети, замкнули двері квартири, старанно ігноруючи пронизливе деренчання телефону, яке, здавалося, пролізало крізь замкову шпарину та наздоганяло їх навіть у холі; саме тому вони закинули в багажник і на заднє сидіння орендованого авто всі свої переповнені коробки й торби, годинами рухались на північ магістраллю Генрі Гудзона, по І-95 [8] I-95 (Interstate 95) — головне шосе Східного узбережжя США, що тягнеться берегом Атлантичного океану від штату Флорида до Нової Англії. I-95 обслуговує головні міста країни, такі як Вашингтон та Нью-Йорк на півночі та пляжні райони Оутер Бенкс та Маямі-Біч на півдні. — лишень тому, що Лілі Кавано-Сойєр колись була тут щасливою.