Клайв Стейплз Льюис - Мерзенна сила

Мало кого впускають до Бретонського лісу. Брама роботи Ініго Джонса — то єдиний шлях, яким туди можна потрапити. Сам ліс, що тягнеться десь на милю зі сходу на захід смугою із півмилі завширшки, оточений високою стіною. Коли ви заходите з вулиці і прямуєте туди через коледж, то вам неодмінно дедалі сильніше здаватиметься, наче ви проникаєте у святая святих. Спершу треба пройти через Ньютонівський двір — всипаний гравієм прямокутник, зусібіч оточений гарними, хоч і надто пишними будівлями у григоріанському стилі; далі слід звернути у прохолодний, схожий на тунель прохід, де навіть опівдні зовсім темно, хіба що праворуч відчинено двері до зали — тоді ви мигцем побачите відблиски денного світла на стінах; по ліву руку вам впадуть у вічі дверцята до комори, звідки повіває запах свіжого хліба. Та ось прохід закінчується, і ви опиняєтесь у критій аркаді, що тягнеться навколо значно меншого за попередній двору, званого Республіканським; це вже найдавніша, середньовічна частина коледжу Після сухого, сірого гравію трава під ногами виглядає напрочуд зеленою; тут панує тінява й затишок, і навіть кам’яні колони не можуть зіпсувати цього враження. Неподалік стоїть каплиця, а звідкілясь згори долинають хрипкі, скреготливі звуки: то натужно працює механізм великого старовинного годинника. Тож ви йдете тією аркадою, повз таблиці, урни та бюсти, встановлені у пам’ять про давно померлих членів Бректонського коледжу, сходите вниз кількома низенькими східцями і потрапляєте до залитого денним світлом двору, названого на честь леді Еліс. Зобабіч на вас поглипують підсліпуватими очима мансардних вікон трьохсотлітні будинки — невибагливі, з порослими мохом стінами, вкриті потьмянілою від часу черепицею. Ви буцім опиняєтесь у милому серцю давньому протестантському світі, а на думку приходить, либонь, Баньян або Волтонові «Життєписи». З четвертого боку прямокутного двору, попереду, будинків немає; там росте кілька в’язів і стоїть якась стіна. Щойно тут ви вперше чуєте дзюркотіння води і туркотіння горлиць у лісі; вулиця вже так далеко, що жодні звуки звідти сюди не долітають. У стіні є двері, а за ними — крита галерея з вузькими вікнами, що виходять на обидві сторони. Виглянувши назовні, можна побачити, що ви переходите через міст, під яким котить свої темні води Вайнд. Мета вже зовсім близько. В кінці мосту є хвіртка, що веде на майданчик для гри в кеглі, а далі — висока стіна, за якою крізь браму роботи Ініґо Джонса можна побачити осяяну сонцем зелень і глибокі тіні.

Як на мене, то почасти саме та стіна пояснює, чому Бретонський ліс завжди вважався особливим — адже нікому й на гадку не спаде обгороджувати звичайнісіньку, непримітну місцину високою стіною. Коли я ступив на м’яку траву під деревами, то мав таке відчуття, наче мене тут чекають. Дерева у лісі ростуть доволі густо, щоб можна було постійно бачити трохи віддалік суцільний покрив зеленої листви, проте водночас вам увесь час здається, наче ви на галявині — бо ж крокуєте вперед у м’якому сонячному сяйві, а довкола панує примарне царство тіней. Якщо не рахувати овець, які паслися попід деревами — власне завдяки їм трава не виростала висока — і час від часу піднімали свої довгасті, пришелепкуваті морди, щоб поглянути на мене, я був тут сам-один; утім, то була самотність, яку відчуваєш радше у великому порожньому будинку, аніж десь на природі. Пригадую, я подумав тоді: «У дитинстві мені було б тут або дуже страшно, або дуже добре». За мить з’явилася інша думка: «Але ж, залишаючись на самоті — по-справжньому на самоті, — кожен стає дитиною… хіба ні?» Юність і старість, очевидно, торкаються лишень поверхні нашого життя.

Півмилі — шлях на позір недалекий, проте мені здавалося, що збігло хтозна-скільки часу, заки я сягнув серцевини, самого осереддя лісу. Я точно знав, що це осереддя — тут, адже побачив те, задля чого, властиво, сюди й прийшов. То було джерело; вниз до нього вело кілька вищерблених східців, а береги колись давно вимостили каменем; від цього мурування збереглися, щоправда, тільки жалюгідні рештки. Я не став сходити донизу, а просто ліг на траву, простягнув уперед руку і легенько торкнувся пальцями древніх каменів. Переді мною лежало серце Бректонського чи то пак Бреґдонського лісу: саме з цим місцем було пов’язано безліч легенд, і я мав підозру, що якби не джерело, то, можливо, й коледж тут не з’явився б. Археологи в один голос стверджували, що береги обмурували каменем наприкінці римсько-британської доби, напередодні англосаксонського вторгнення. Ніхто не міг з упевненістю сказати, який зв’язок існував між Бреґдонським лісом і родом правника Бректона, проте мені здається, що Бректони скористалися випадковим збігом, і чи то самі повірили, чи змусили повірити інших у те, що все це не просто так. Звісно, якщо хоч половина всього, що розповідають про те місце, — правда, то ліс набагато старший за Бректонів. Ледве чи сьогодні хтось надаватиме великої ваги Страбоновому «Балахтону», але саме ця книга в XVI столітті спонукала одного з ректорів коледжу сказати, що «Британію ще в найдавніші часи годі було уявити без Бреґдону». Втім, середньовічна пісня повертає нас не далі як у чотирнадцяте століття: