Клайв Стейплз Льюис - Мерзенна сила

Таким був той сон — не кращий і не гірший за багато інших поганих снів. Але кімната попливла у Джейн перед очима — щоб не упасти, вона аж сіла у крісло, — не тільки через спогади про те нічне жахіття. Річ у тім, що на фотографії у газеті була та сама голова, яка їй наснилася, перша (якщо тільки їх було дві) — не старого, а в’язня. Джейн не надто охоче взяла до рук газету і прочитала заголовок: «Страта Алькасана»; нижче дрібнішими літерами було написано: «Вченого-жінковбивцю гільйотиновано». Вона неясно пригадувала, наче вже щось чула про цю справу. Алькасан, відомий фізик-радіолог родом із Північної Африки, обірвав свою блискучу кар’єру в одній із сусідніх країн, отруївши власну дружину. То он звідки той сон! Значить, учора ввечері їй трапилося на очі це фото — обличчя й справді страшне… Але ні — газета ж сьогоднішня, ранкова. Тоді, звісно, вона бачила те обличчя на фотографіях у газетах раніше і забула, адже суд розпочався ще кілька тижнів тому. Було б чим тепер перейматися! Гаразд, час зайнятися все-таки Донном. Що тут у нас? Ага, ті двозначні рядки наприкінці «Алхімії любові»:

На розум у жінок не сподівайся; їм годиться хіба розважливість та м’якість матері…

«На розум у жінок не сподівайся…» А хіба хоч один чоловік сподівається від жінки розуму? Зрештою, не в тому річ… «Треба нарешті зосередитися, — сказала Джейн сама до себе і тут же подумала: — То бачила я раніше фото Алькасана чи ні?»

Через п’ять хвилин вона відсунула вбік книги, підійшла до дзеркала, надягнула капелюшок і вийшла з дому, й гадки не маючи, куди йде. Та куди завгодно, тільки б подалі від цієї кімнати, цього будинку…

Марк тим часом крокував униз до Бректонського коледжу, заклопотаний геть іншими думками. Він зовсім не помічав, як гарно виглядає ранкової пори вуличка, що спускалася до центральної, університетської частини містечка з горбистого передмістя, де мешкали вони з Джейн.

Я вчився в Оксфорді й люблю Кембридж, та все ж Еджстоу, гадаю, гарніше за них. По-перше, воно дуже маленьке. Жоден автомобільний, ковбасний чи мармеладний фабрикант не вподобав іще собі цього містечка, де розташувався крихітний університет. Окрім Бректонського, там є ще три коледжі: жіночий — за залізницею; Нортумберлендський — трохи нижче від Бректону, на березі річки Вайнд; і Герцогський — навпроти абатства. Студентів у Бректоні немає. Його було засновано 1300 року для десятьох учених мужів, які мали молитися задушу Генрі Бректона і вивчати англійські закони. З плином часу тих учених мужів стало сорок; із них тільки шестеро (не рахуючи професора Бекона) вивчають тепер право і ніхто, либонь, не молиться більше за душу Генрі Бректона. Марк Стадок займався соціологією і працював у коледжі ось уже п’ять років. Справи у нього йшли добре, і він відчував, що потрохи стає на ноги. Зрештою, якби й мав стосовно цього якісь сумніви — а нічого такого не було й у думці, — то від них усе одно не залишилося б і сліду, коли біля пошти він випадково зустрів Кері, і вони, ніби інакше й бути не могло, пішли до коледжу разом, обговорюючи порядок денний сьогоднішнього засідання. Кері був у Бретонському коледжі проректором.

— Звісно, — говорив Кері, — це забере купу часу. Можливо, засидимось аж до вечора. Реакціонери опиратимуться щосили, тут годі й сумніватися, та тільки що вони можуть супроти нас?

З тону Маркової відповіді ніхто б не здогадався, що оте «супроти нас» викликає в нього неабияку втіху Ще зовсім недавно він був «чужаком» і не надто добре розумів, чого, властиво, добивається «Кері зі своєю зграєю», як сам їх тоді називав; на засіданнях брав слово нечасто, а якщо й говорив, то нервово і трохи недоладно, абсолютно не впливаючи на перебіг подій. Тепер же він став своїм, а «зграя» перетворилася на «нас», «прогресистів», «найкращих людей коледжу». Все сталося якось раптово, і Марк ще не встиг до цього призвичаїтися.

— Гадаєте, вийде? — запитав він.

— Ясна річ, — відповів Кері. — На нашому боці і ректор, і скарбник, і всі до одного хіміки з біохіміками. Я розмовляв із Пелгемом і Тедом: за них можна поручитися. Я переконав Санчо, і тепер він з нами. Біл-«Віхола» може щось і встругнути, але нікуди він не дінеться, голосуватиме за нас. До речі, ви ж іще не знаєте: там буде Дік. Він приїхав учора перед самим обідом і відразу взявся до наших справ.

Стадок гарячково порпався в пам’яті, намагаючись здогадатися, хто такий Дік, та ще й зробити це так, щоб Кері нічого не зауважив. Пригадав, що один із найтихіших і найнепомітніших співпрацівників носить ім’я Річард і здивовано перепитав: