Клайв Стейплз Льюис - Мерзенна сила

— На такі перехрестя нічого й зважати! — вигукнув Фіверстоун після того, як вони вкотре вийшли сухими з води, уникнувши зіткнення, — цього разу просто дивом.

— Авжеж! — крикнув Марк у відповідь. — До біса ті дурні правила!

— Самі водите? — запитав Фіверстоун.

— Бувало! — відказав Марк.

Димок, який ви побачили б на схід від Еджстоу, вказував на потяг, у якому Джейн Стадок поволі під’їжджала до селища Сент-Ен. Ті, хто прибував до Еджстоу з Лондона, мали всі підстави гадати, що це — кінцева станція. Але якщо роззирнутися навколо, то на маленькій платформі трішки віддалік можна було побачити невеличкий потяг із двох чи трьох вагонів та старенького паровоза, який химерно шипів і випускав звідкілясь ізнизу струмені білої пари. Більшість пасажирів цього потяга, здавалося, добре знає одне одного, а замість третього пасажирського вагона чіпляли часом спеціальний вагон для транспортування худоби. На платформі тут зазвичай громадилися великі плетені кошики з кролячими тушками або різним іще живим домашнім птаством; поруч походжали чоловіки у брунатних капелюхах та крагах, а іноді снували й собаки — тер’єри або вівчарки, що вже давно звикли їздити залізницею. Відходив той потяг о пів на другу; в одному з вагонів, що, час од часу посмикуючись, неспішно сунули за паровозом по насипу сиділа й Джейн, споглядаючи Бреґдонський ліс крізь гілля поближніх дерев, на якому багряніло й жовтіло подекуди ще не опале листя; далі вони проминули переїзд біля Бреґдон-Кемпу, а тоді попри межу Броул-Паркського маєтку (в одному місці поміж деревами промайнула велика центральна садиба) дісталися до першої зупинки на станції Герцогський Ітон. Тут, як і згодом у Вулгемі, Кюр-Гарді і Форстоунзі, потяг, ніби зітхаючи, зупинявся, трохи подавшись назад; гуркотіли молочні бідони, по платформі гупали грубі черевики, а потім раптом западала тиша. Через вікно пригрівало осіннє сонце, і до вагона проникали польові й лісові запахи з-поза крихітної станції; складалося враження, що залізниця становить таку ж невід’ємну частину довкілля, як і ті поля та ліси. На кожній зупинці одні пасажири виходили з вагона, інші — заходили; то були і чоловіки з поморщеними, схожими на печене яблуко обличчями, і жінки у прикрашених штучними плодами капелюшках, і школярі. Втім, Джейн усіх їх якщо й помічала, то тільки краєм ока; теоретично вона вважала себе радикальною демократкою, але насправді поза книгами та часописами жодна верства населення — окрім хіба її власної — ще не набула для неї реальних обрисів. А між станціями тим часом пропливали химерні острівці, на позір настільки відокремлені від навколишньої дійсності, що, здавалося, достатньо на ходу вистрибнути з вагона, захопивши їх зненацька, аби здобути достоту неземне блаженство… Ось промайнув дім, за яким бовваніло кілька копиць сіна, а навколо розляглася широка зорана нива; ось стоять один за одним двійко підстаркуватих коней; ось маленький сад, в якому сушиться розвішена на мотузці білизна, а онде причаївся кролик: він вражено витріщив на потяг свої схожі на чорні цяточки оченята і настовбурчив вуха — ну чисто тобі два знаки оклику. Чверть по другій вони прибули до Сент-Ен; тут кінчалася і залізниця, і, здавалося, взагалі геть усе. За станцією в обличчя Джейн війнуло прохолодне повітря, і це її неабияк збадьорило.

Хоч усю другу половину дороги потяг, натужно попихкуючи парою і важко поскрипуючи на закрутах, пнувся під гору, далі все одно треба було ще трохи підніматися пішки, бо селище лежало на вершині пагорба — така картина звична радше для Ірландії, ніж для Англії, — а станція розташовувалася дещо віддалік. Дорогою, що звивалася між високими берегами, Джейн дісталася до церкви і відразу повернула ліворуч, на Саксон-Крос. По ліву руку будинків не було — там росли в ряд високі буки, за якими стрімко спадала донизу неогороджена рілля, а далі простягалася лісиста рівнина, яка синіла, скільки сягало око, до самісінького обрію. То була, мабуть, найвища точка всієї навколишньої місцевості. Праворуч же тягнулася хтозна й куди висока стіна. В ній виднілися двері, а біля дверей висів старий залізний дзвінок. Джейн раптом відчула приплив рішучості.

Хоч вона й була певна, що, приїхавши сюди, впорола дурницю, та все ж подзвонила. Коли дзеленчання стихло, запала тиша, від якої тут, на височині, аж повівало якоюсь прохолодою; тиша ця тривала так довго, що Джейн уже стало здаватися, наче ніхто в цьому домі й не живе, і вона саме роздумувала, подзвонити ще раз чи повернутися і піти геть, коли за дверима почулися швидкі кроки.