Рэй Брэдбери - Відьомські двері

І жоден із цих людей не похитнув віри місіс Беллоуз — навіть коли вона бачила, як їх із виттям сирени везли кудись у ніч поліцейські фургони, а на ранок у бульварних газетках вона мигцем зауважувала їхні фотографії — нечіткі та геть не романтичні. Світ грубо обійшовся з ними й узяв під варту тому, що вони надто багато знали — ось і все.

І тоді, два тижні тому, вона й наштовхнулась на оголошення містера Теркелла в «Нью-Йорк Сіті».

«Туди й назад, — подумала місіс Беллоуз. — Але хто ж захоче назад після того, як побачить Його?»

Отож, вона купила квиток, полетіла на Марс та провела сім приємних днів у «Ресторіумі» містера Теркелла, при вході в який світився напис:

Вона провела тиждень, купаючись у прозорих водах басейну, змиваючи турботи зі своїх делікатних кісточок, і тепер хвилювалась, готуючись до того моменту, коли її, наче кулю, впхають в особисту ракету містера Теркелла і випустять в космос — за межі Юпітера, Сатурна і Плутона. Отак — та хто ж від такого відмовиться? — можна наблизитись до Бога! Як чудово! Чи можна відчути, як Він ближчає? Чи можна вловити Його дихання, Його допитливий погляд, Його присутність?

— Ось я тут, — сказала собі місіс Беллоуз, — старовинний розхитаний ліфт, готовий злетіти вгору. Господу слід лише натиснути кнопку.

Тепер, на сьомий день перебування в «Ресторіумі», вона заледве долала сходинки, і тисячі сумнівів обсіли її.

— З одного боку, — розмірковувала вона вголос, — Марс аж ніяк не райський сад, як вони обіцяли. Кімнатка моя наче келія, басейн нікуди не годиться, а крім того, хіба ж вдови, котрі виглядають, наче гриби чи живі скелети, так вже прагнуть поплавати? Та й сам «Ресторіум» пропах вареною капустою і тенісними капцями!

Вона відчинила вхідні двері і з деяким роздратуванням гримнула ними.

Її здивували інші жінки, що зібрались у залі. Це нагадувало блукання в дзеркальному лабіринті на ярмарку, коли ти знову і знову натикаєшся на саму себе — те саме землисте обличчя, ті самі рученята, мовби курячі лапки, ті самі браслети, що постійно побрязкують на зап’ястях. Один за одним пропливали повз неї її власні відображення. Вона навіть витягнула руку вперед, але та не віддзеркалилась, бо то якась інша леді трясла пальцями і промовляла:

— Ми чекаємо на містера Теркелла. Ш-ш-ш!

— О! — прошепотіли усі.

І оксамитові портьєри розійшлися.

З’явився містер Теркелл, на диво спокійний; його очі єгипетського сфінкса дивилися наче на всіх нараз. Однак у ньому було щось, що змушувало усіх сподіватися, що ось зараз він крикне: «Привіт усім!» — і пухнасті песики почнуть стрибати через його ноги, через зчеплені у кільце руки та через спину. І опісля він почне танцювати із тими песиками, відтак із білосніжною, наче клавіатура піаніно, усмішкою — на всі тридцять два! — розкланяється навсібіч і зникне за кулісами разом із собачками.

Та частина місіс Беллоуз, з якою вона постійно сперечалася, з появою містера Теркелла очікувала почути звук дешевого китайського гонга. Його великі темні очі були такі неправдоподібно вологі, що одна зі старших леді жартома заявила, що помітила, як над ними завис рій комашок, котрі зазвичай кружляють над бочкою з дощовою водою. А місіс Беллоуз часом уловлювала запах нафталіну та випарів каліопи, [15] Тут у значенні — запускова ракетна установка. що йшли від його ретельно випрасуваного костюма.

Але з такою самою переконаністю дикунки, з якою вона сприймала всі попередні розчарування у своєму мінливому житті, вона загасила підозри і прошепотіла:

— Цього разу це справжнє. Тепер воно спрацює. Хіба ж у нас нема ракети?

Містер Теркелл вклонився. І посміхнувся посмішкою фігляра з комедії масок. [16] Комедія масок, або комедія дель арте (італ. commedia dell’arte — артистична комедія) — різновид італійського імпровізованого народного театру доби Відродження, що успадкував традиції римської доби. Літні леді заглянули йому кудись у горло, але побачили там лише первісний хаос.