Вита Зайченко - Відьомські війни

Час пролетів не помітно. На годиннику був саме південь. І це означає необхідність прокинутись. На мій подив в будинку є розкішна ванна кімната, з великою кількістю дзеркал, та маленьким люстерком на туалетному столику. Це люстерко чимось схоже на річ пані Міранс. Можливо не точна копія, та деяка схожість є. Я взяла люстерко в руки і почала приводити себе до ладу. Необхідно слідкувати за собою, адже бути не вдома не означає впадати в депресію. До того ж мені необхідно попоїсти. Продуктів на кухні тут явно не має.

Провівши десь з пів години у дзеркала, я зрозуміла можна вирушати. Шкода, магія не створює їжі. Це було б ідеально. Бо виходити на контакт з жителями Пінсу не є частиною моїх планів. Отож зібравшись, я покинула будинок і попрямувала на пошуки продуктового магазину.

Блукаючи вулицями, я постійно натикалась на здивовані погляди. Невже всі так гостро реагують на появу новачків? Чи інше запитання: на скільки маленьке це містечко?

Відповіді на ці запитання я однозначно не знала. Під час розмірковування попереду промайнуло декілька крамничок з одягом, сувенірами, фарфором. Далі були ще якісь будівлі (приватні офіси, лавки), нічого цікавого. Через 20 хвилин прогулянки, я помітила невеличкий продуктовий магазин. Ось хоча б щось мені вдалось знайти.

Я з неймовірним ентузіазмом обирала продукти (моркву, салат, пасту, картоплю, молоко, макарони) — здається моє головне завдання не пошук реліквії, а поповнення запасів холодильника маєтку.

Таке помутніння не тривало довго. Неймовірний запах вишневого пирога, прямісінько через вулицю манив до себе. Аромат насичений і водночас солодкий. Кожного разу він наповнював приміщення, коли в дверях крамниці з’являвся новий покупець.

Не витримавши таких тортур, я вирішила зайти в кав’ярню напроти. Виявилось це кав’ярня, кафе та міні-пекарня. Витримана в стилі 50 років, і нагадує чимось звичайну закусочну. Проте в ній є декілька переваг смачна їжа, живі квіти на столиках, цікаві серветки та надзвичайно гарні занавіски.

Я не встигла промовити жодного слова. Відразу ж на мене звернула увагу офіціантка років 55, на ім’я Роуз.

— Лорейн у нас відвідувач, новенька в місті. Займись нею.

Зайнятись нею — для Лорейн це означає, ввести в курс життя Пінсу, розповісти основну інформацію видатних жителів, та розпитати всі подробиці життя відвідувача.

— Привіт, мене звати Лорейн, — дружньо усміхнулась офіціантка. На вигляд їй, ніби років 30 не більше. Біляве фарбоване волосся, вона поправляла кожного разу, коли намагалась війти в довіру до співрозмовника.

Для початку Лорейн нагодувала мене, смачною відбивною, рагу та вишневим пирогом. Наприкінці мені як особливій гості дали найсмачніше печиво у світі. Рецепт приготування якого тримався в таємниці. Один інгредієнт мені все-таки відкрили. Це шоколадна стружка. Просто розтоплений шоколад смакує гірше, ніж стружка. Я не надто добре тямлю в кулінарії, тож повірю Роуз. Поїдаючи всю смакоту і п’ючи запашну каву, я забула звернути увагу на той факт, що відвідувачів не було.

— Щось у вас надто тихо, — з усією ввічливістю в голосі сказала я.

Лорейн посміхнулась, і лише відповіла: відвідувачі з’являються в певний час. Особливо тут людно уранці, і починаючи з 3 години дня. Я ж прийшла рівно в годину дня. В цей час кафе зазвичай пустує. Роуз куховарить в такі моменти разом з Естель (своєю давньою подругою).

Наша розмова з Лорейн розпочалась з її слів:

— То ти і є сирітка Меган?

Мені лише довелось, підтвердити сказане нею. Хоча Лорейн і допитувалась про життя Меган-сирітки, все-таки не можна заперечувати той факт на скільки багато вона знала про містечко, його мешканців. Лорейн розповіла про стареньку пані Кемс. Бідолаха проводить у кафе багато часу. У неї є власний будинок, де окрім неї більше ніхто не мешкає. Пані Кемс втратила єдине кохання свого життя, ще за часів власної молодості. З тієї пори її вважають дивачкою. Не тому що вона не змогла жити далі, і знайти собі когось. Пані Кемс закрилась від усіх і кожного. Якщо ця літня жінка скаже вам декілька слів, то це буде грандіозна подія. Отож, пані Кемс обрала усамітнене життя в, якому не має місця для людей.

Окрім пані Кемс, мені довелось вислухати грандіозну історію про місцеву банду. Так називають групу підлітків, які живуть не за правилами суспільства. Можуть легко порушувати закони і псувати життя людям. Лідером цієї так званої групи є хлопець на ім’я Алекс. Цікаво було б з ним познайомитись. Моя цікавість виникла внаслідок фантастичного опису Лорейн. За її словами це дуже симпатичний високий юнак. До того ж мого віку, з блакитними очима, білявим волоссям і жахливим характером. Офіціантка попередила щодо зустрічі з місцевою бандою. Її краще уникати.