Стивен Кинг - Протистояння. Том 2

А чоловік, який узяв на себе обов’язки маршала у відсутність Стю, — Г’ю Петрелла — був не з тих людей, які викликали в Стю симпатію. Від самого того факту, що цю справу взяв на себе Петрелла, Стю було не по собі. То був чоловік важкої, пуританської вдачі, з лицем, яке немов вирубали сокирою. У нього було сімнадцять помічників, і на кожних зборах він вимагав ще — якби тут був Ґлен, подумав Стю, той би сказав: мовляв, ось уже знову почалась одвічна американська боротьба між законом і індивідуальною свободою. Петрелла — чоловік не поганий, але ж важкий… і Стю гадав, що свята віра Г’ю в те, що закон — це відповідь на всі питання, робила його кращим маршалом, ніж міг би будь-коли стати Стю.

— Я знаю, тобі пропонують місце в Комітеті, — вагаючись, мовила Френ.

— У мене таке відчуття, що воно почесне, правда ж?

Френ, здається, стало легше.

— Ну…

— Але в мене така думка, що якщо я відмовлюся, то нещаснішим не стану. Я — останній релікт старого Комітету. Та й ми були кризовим Комітетом. Тепер криза минула. А як Пітер, Френні?

— Мені здається, він доросте до подорожей у червні, — сказала вона. — І я б хотіла почекати, доки Люсі народить.

Після того як 4 січня на світ з’явився Пітер, у Зоні народилося ще вісімнадцять дітей. Четверо померли, усі решта були в порядку. Скоро вже почнуть народжуватися діти, обоє батьків яких мають імунітет, і цілком можливо, що дитина Люсі серед них буде першою. Її строк був 14 червня.

— А як тобі думка вирушити першого липня? — спитав він.

Френ засяяла.

— Правда? Ти хочеш?

— Звичайно.

— Це ти не тільки для того, щоб мене порадувати?

— Ні, — сказав він. — Інші люди теж виїжджатимуть. Не багато, не одразу. Але дехто.

Вона кинулася йому на шию.

— Може, то буде просто як відпустка, — сказала вона. — А може… може, нам справді сподобається, — вона сором’язливо глянула на нього. — Може, захочемо лишитися.

Він кивнув.

— Може.

Але він замислився, чи хтось із них по-справжньому захоче надовго оселятися будь-де.

Він поглянув на Люсі й Пітера. Люсі сиділа на ковдрі й чукикала Пітера. Хлопчик сміявся і намагався схопити Люсі за ніс.

— А ти подумала, що він може захворіти? А якщо ти знову завагітнієш?

Вона всміхнулася.

— Є книжки. Прочитаємо. Не можна ж усе життя боятися, правда?

— Та, мабуть, ні…

— Книжки й хороші ліки. Ми зможемо навчитися користуватися ними, а коли скінчаться ліки, то… можна навчитися знову їх робити. А якщо говорити про хворобу і смерть… — вона кинула погляд на велику долину, де останні групки дітей брели до пікніка, спітнілі й задихані. — То тут це теж може бути. Пам’ятаєш Річа Моффата?

Він кивнув.

— І Ширлі Геммет?

— Так.

Ширлі в лютому померла від серцевого нападу.

Френні взяла його за руки. Її очі були ясні й блискучі, сповнені рішучості.

— Я кажу: ми в житті ризикуємо, беремо на себе ризик жити, як хочеться.

— Правда. Мені ця думка подобається. По-моєму, правильно.

— Я кохаю тебе, Східний Техасе.

— Аналогічно, мем.

Пітер знову заплакав.

— Гляньмо, що негаразд у нашого імператора, — сказала вона й обтрусила зі штанів травинки.

— Спробував поповзти і носиком стукнувся, — пояснила Люсі, передаючи Пітера Френ. — Бідолашний.

— Бідолашний, — пожаліла його Френ і пригорнула Пітера. Він звично поклав голівку їй на плече, подивився на Стю і всміхнувся. А Стю всміхнувся Пітерові.

— Ку-ку, малий! — сказав він, і Пітер засміявся.

Люсі подивилася на Френ, потім знову на Стю і знову на Френ.

— Ви їдете, так? Ти його вмовила.

— Та, мабуть, умовила, — сказав Стю. — Але ми тут пробудемо доволі довго, дочекаємося дізнатися, що в тебе за начинка.

— Я рада! — сказала Люсі.

Здалеку почувся дзвін — його потужні ноти неначе вкарбовувалися в день.

— Обідати, — сказала Люсі і встала. Погладила свій величезний живіт. — Чуєш, мале? Їсти будемо. Ой, не буцайся, я вже йду.

Стю і Френ теж підвелися.

— Ось, візьми хлопця, — сказала Френ.

Пітер заснув. Троє дорослих пішли разом угору до амфітеатру «Світанок».

СУТІНКИ, ЛІТНІЙ ВЕЧІР

Вони сиділи на ґанку, сонце сідало, а перед ними Пітер весело повзав запорошеним двором. Стю сидів у плетеному кріслі, яке за роки служби добряче прогнулося. Ліворуч від нього в кріслі-гойдалці вмостилася Френ. У дворі, ліворуч від Пітера, схожа на бублик тінь гойдалки-шини бездонно лежала на землі в теплих останніх променях дня.

— Вона тут довго жила, так, — тихенько спитала Френ.