Стивен Кинг: Протистояння. Том 2

Двома милями вище, в амфітеатрі «Світанок», на тому місці, де колись Гарольд Лодер чекав слушного моменту з рацією в руці, розгорнувся великий пікнік. Опівдні дві чи три тисячі людей гуртом сядуть там, будуть дивитися на схід у бік Денвера, їсти оленину, фаршировані яйця, бутерброди з джемом і арахісовим маслом і свіжий пиріг на десерт. Може, це буде останнім таким масовим зібранням у Зоні, якщо наступного разу вони не підуть у Денвер, де можна було б зібрати ще більше люду на стадіоні, де раніше «Бронкос» грали у футбол. А нині, першого травня, тонкий весняний потічок еміграції перетворився на справжню хвилю. З 15 квітня прийшло ще вісім тисяч, і населення стало вже тисяч із дев’ятнадцять — принаймні поки що, бюро Сенді просто не встигало за приростом. День, коли прибувало всього-на-всього п’ятсот людей, — то вже була рідкість.

У манежі, який приніс Стю і накрив простирадлом, Пітер здійняв потужний крик. Френ зробила крок у його бік, але Люсі, заокруглена на восьмому місяці вагітності, встигла до нього першою.

— Попереджаю, — сказала Френ, — то підгузник. Я вже за голосом розумію.

— Від вигляду каки з моїми очима нічого не зробиться, — Люсі вийняла Пітера, який обурено кричав, із манежу і лагідно погойдала його на сонечку.

— Привіт, маленький. Як справи? Не дуже?

Пітер заревів.

Люсі поклала його на ковдрочку, яку вони взяли замість сповивального столика. Пітер, продовжуючи ревти, поповз. Люсі перевернула його і почала розстібати його блакитні вельветові штанці. Пітер дриґав ногами.

— Чом би вам не погуляти трошки? — сказала Люсі. Вона всміхнулася до Френ, але Стю здалося, що то печальна усмішка.

— А чом би й ні? — погодилася Френ і взяла Стю за руку.

Стю дозволив себе відвести. Вони перейшли дорогу, потрапили на пухнасте зелене пасовище, яке круто здіймалося під рухливими білими хмаринками і ясно-блакитним небом.

— А в чому річ? — спитав Стю.

— Ти про що? — але у Френ вигляд був аж занадто нерозуміючий.

— Такий погляд…

— Який погляд?

— Я його одразу помічаю, — сказав Стю. — Може, я й не знаю, що саме він означає, але я його помічаю одразу.

— Сідай біля мене, Стю.

— Ось так?

Вони сіли й подивилися на схід, де земля кількома великими уступами переходила в рівнину і зникала в блакитному серпанку. Десь за тим серпанком лежала Небраска.

— Це серйозно. Я не знаю, як і говорити з тобою про це, Стюарте.

— Ну ти просто постарайся, — сказав він і взяв її за руку.

Френ не заговорила, у неї почало рухатись обличчя. По щоці скотилася сльоза, кутики губ затремтіли та опустилися.

— Френ…

— Ні, я не заплачу! — сердито сказала вона, але сльози знову потекли, і вона не змогла їх стримати, розплакалася. Схвильований і здивований, Стю пригорнув її і став чекати.

Коли найгірше, здається, минуло, він сказав:

— Ну, а тепер скажи мені, в чому річ?

— Я скучила за домом, Стю. Я хочу додому, в Мейн.

За їхніми спинами галасували, верещали діти. Стю ошелешено подивився на неї. Потім він трохи невпевнено всміхнувся.

— Ото і все? А я вже був думав, що ти як мінімум розлучатися зі мною зібралася. Хоч над нами, як то кажуть, таїнства вінчання не проводили…

— Я без тебе нікуди не піду, — сказала вона. Вона дістала з кишені суху серветку і стала витирати очі. — Чи ж ти не знаєш?

— Та, мабуть, знаю.

— Але я хочу назад до Мейну. Він мені сниться. А тобі східний Техас не сниться, Стю? Арнетт?

— Ні, — чесно зізнався він. — Я б міг прожити не менше і померти цілком щасливим, якщо більше Арнетта не побачу. А ти хотіла поїхати в Оґанквіт, Френні?

— Урешті — мабуть. Але не просто зараз. Я б хотіла в західний Мейн, туди, де озера. Ти був майже там, коли ми з Гарольдом зустріли тебе в Нью-Гемпширі. Там є такі гарні місця, Стю. Брайтон… Свіден… Касл-Рок. Риба в озерах так і грає, мабуть. Колись ми б могли осісти над морем, напевне. Але в перший рік я б не змогла так. Забагато спогадів. Для початку забагато. І моря буде забагато… — вона дивилася вниз, нервово заламуючи руки. — Якщо ти хочеш лишитися тут… допомогти їм усе почати… я зрозумію. Гори теж дуже гарні, але… тут на дім не схоже.

Він подивився на схід і нарешті зміг знайти назву тому почуттю, яке здійнялося в його душі десь тоді, коли сніги почали танути: бажання рухатися далі. Тут стало забагато людей — вони не те що сиділи одне в одного на голові, принаймні поки що, але від такої кількості він почав нервувати. Були зонці (так вони почали себе називати), які цілком нормально себе в цьому почували, навіть ніби тішилися. Джек Джексон, який очолював новий Комітет Вільної зони (тепер розширений до дев’ятьох осіб), був із таких. І Бред Кічнер — у Бреда були в процесі чи не сто різних проектів, і всі ці робочі руки йому були дуже потрібні. З’явилася думка запустити одну зі станцій денверського телебачення. Там показували щодня з шостої вечора до першої ночі старе кіно, а о дев’ятій передавали десятихвилинний випуск новин.