Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

— Тепер до вітальні!

Ми кинулися туди. Граф і Кожух ретельно позачиняли всі двері. Йоган заходився розпалювати вогнище в каміні. Я і полковник з рушницями кинулися до вікон. Яскравий повний місяць добре освітлював двір та інші будови. Навкруги стояла мертва тиша. З того моменту, коли я побачив обрис вервольфа на стіні, усе відбувалося настільки швидко, що я навіть не встиг перелякатися. Тепер ця тиша, очікування невідомого, а найбільше, чомусь, цокання годинника разом звалилися на мої нерви.

Тишу прорвав голос графа:

— Як він зміг перебратися через стіну? Полковник жорстко сказав:

— Зараз це не має ніякого значення. Ми всі в небезпеці. Для того, щоб захиститися, нам необхідно дещо дізнатися від вас.

Граф похмуро подивився на полковника:

— У 1914 році ми з Йоганом змогли справитися з вервольфом самі, але зараз я вже занадто старий для такої справи. Що вас цікавить?

Полковник твердо промовив:

— Перше, ким є вервольфи насправді, без цих хрестоматійних вигадок для туристів?

Граф трохи помовчав, потім відповів:

— Ніхто не знає, вони завжди з’являлися в часи великих заворушень. Вервольф надзвичайно хитрий, сильний і жорстокий. Він має всі властивості хижого вовка, збільшені в десятки разів, і диявольський розум. Дехто з орденських посвячених вважав, що вервольфи з’являються внаслідок дій таємних сатанинських сект. Найбільше достовірних згадок про них зафіксовано в часи Тридцятирічної війни й міжусобиць між протестантами та католиками в XVI столітті. Реально я зіткнувся з одним вервольфом дванадцять років тому. Нам випадково вдалося залишитися живими і прогнати його за допомогою описаного в середньовічному трактаті засобу. Ви про нього знаєте. Усе.

Полковник був невблаганний:

— Швидше, часу в нас немає! Ви знали професора Курца?

Граф перелякано закричав:

— Ви з Храму Жаху!!!?

— Якби ми прийшли з Чорного Храму, ви вже два дні були б мертвими. Зараз ми остання ваша надія, і не тільки ваша. Розповідайте!

— Професора я знав давно. Останній раз я бачив його за тиждень до самогубства. Він попередив, що можуть з’явитися люди, які будуть питати про Храм Жаху. Професор наказав, щоб я передав їм…

Граф не встиг закінчити.

Найкращим спільником для вервольфа була темрява. У ній він міг розгледіти найдрібніші речі. Темрява дозволяла йому бачити, відчувати, чути, знати про все, що знаходилося навкруги, Вервольф відбіг від будинку й застиг. Темрява застигла разом з ним. Він добре відчував, як за цими кам’яними стінами, тяжкими дверима тріпочуть від страху кров’яні клітини слабких створінь з ніжної, смачної плоті. Ці жалюгідні істоти наївно вважали, що зможуть заховатися від нього за стінами. Гра почалася. Вервольф чигав навколо будинку. Темрява понеслася разом з ним. Разом вони ставали непереможними. Одним стрибком заскочив на вузьке підвіконня. Сталеві ґрати на вікні годі було ламати. Наступним стрибком вервольф перелетів декілька метрів і опинився на товстій гілці розкидистого дуба. Його око миттєво вирахувало відстань до карниза — і він добрався до нього. Чорне тіло, здавалося, застигло в повітрі, але через секунду вервольф уже сидів на даху. М’яко ступаючи, він пройшов до камінної труби. Тепер люди були під ним.

Ми почули жахливий крик. Я різко озирнувся. Біля каміна, серед розсипаного вугілля лежав Йоган. Груди його були розідрані навпіл, серед кривавого місива стирчали уламки білих ребер. Біля Йогана стояв, вигнувши спину, засипаний сажею величезний напіввовк — напівлюдина.

Найближче до вервольфа знаходився Кожух. Його маузер заторохкотів зі швидкістю кулемета. Майже одночасно бухнули наші рушниці. Вервольф трохи відсахнувся назад. Я не повірив своїм очам — від пострілу, майже впритул ведмежою картеччю, з тяжкої рушниці волохату шкіру звіра тільки обпалило вогнем. Вервольф стрибнув з місця вперед на нас. Про здатність Кожуха швидко рухатися при потребі в Армії ходили легенди, але тут він себе перевершив. Замість того, щоб бути розчавленим тушею тварини, сотник впав на підлогу і прокотився під вервольфом. Ми з полковником разом схопили тяжкий дубовий стіл і перевернули його, закрившись за ним, як за величезним щитом, Вервольф вдарився в стіл, перед моїм оком по сірій тильній поверхні пролягла широка тріщина. Нас разом зі столом віднесло до стіни. За спиною почувся крик графа:

— Сюди!

Я озирнувся, — граф стояв біля невідомо звідки утвореного чорного проходу в стіні. Над краєм перевернутого столу, прямо над нами з’явилася паща вервольфа. Мене обдало гарячим і гидотним диханням. Я вистрілив останнім набоєм у цю пащу й кинувся до графа. Уже біля рятівного входу я згадав про Кожуха й повернувся. Але полковник із несподіваною силою штовхнув мене назад. Я спиною влетів до входу. Тим часом полковник вистрілив впритул у вервольфа і, поки той відсахнувся, заскочив за мною. Несподівано швидко важка стіна, яка відкривала таємний хід, зачинилася. Я застогнав крізь зуби: