Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

Першим із кімнати кинувся агітатор. Солдати натовпом посунули за ним. Дзенькнула шибка. У дверях виник затор. Хтось зачепив гасову лампу, яка висіла у вузькому коридорі, і відразу спалахнув вогонь, — їдкий дим миттєво перетворив будинок на пастку. Затріскотіли постріли. На тих, хто стояв перед будинком, з дверей вилітали оскаженілі солдати, стріляючи і брязкаючи багнетами. Миттєво зав’язався жорстокий рукопашний бій. Люди несамовито билися на снігу, вмирали на багнетах, розстрілювали один одного впритул.

Агітатор декілька хвилин постояв на колії, дивлячись здалеку на побоїще, потім, поступово прискорюючи ходу, пішов убік міста, чорні будинки якого час від часу спалахували вогнями пострілів. Більше він не озирався.

Уранці на станцію прибув потяг. Пускаючи в різні боки білі струмені пару, він уповільнював свій хід. Капітан 3—го єгерського полку, попеліючи на обличчі, оглядав панораму, яка відкривалася перед ним. Уся станція була всіяна трупами німецьких солдатів. На білому снігу темніли широкі криваві плями. Перекошені обличчя мертвих солдатів повільно засипав сніг, який неприродно тихо й мирно падав з чистого неба. Важко дихаючи, капітан зіскочив з підніжки вагона і, стискуючи пістолет, пішов між убитими. З вагонів ошелешено дивилися сотні солдатів — усе свідчило про те, що рота загинула в якомусь безжальному братовбивчому бою. Капітан, обережно переступаючи через трупи в сірих шинелях, зайшов до напівтемної станційної зали, заваленої солдатськими ранцями й казанками. Посередині сидів високий чоловік у офіцерському кітелі. Його почорніле обличчя й одяг були залиті кров’ю. Поруч, на лаві, лежала закутана в шинель дівчина. Її голову чоловік обережно тримав у себе на колінах, поклавши зверху обгорілі руки. Капітан підійшов ближче й торкнув чоловіка за плече. Той повільно підняв голову й подивився на капітана порожнім поглядом синіх очей. Дівчина спокійно дихала. Здавалося, що їй сниться добрий сон.

Паровий потяг «Прага — Берлін» прибув до невеликого баварського містечка під вечір. З останнього вагона вийшло троє пасажирів. Своїм одягом вони нагадували відносно заможних представників середнього класу, — державних чиновників, правників, можливо, успішних комерсантів. Але привокзальний поліцейський відразу зрозумів по виправці цих людей, що, перш ніж зробити цивільну кар’єру, їм довелося багато потоптатися військовими шляхами. Поліцейський, колишній вояк армії Вільгельма, проявив ветеранську солідарність і запропонував новоприбулим свої послуги для ознайомлення з рідним містом. Прибульці пояснили, що вони представники богемського товариства шанувальників німецької старовини і збираються вирушити до замку Темпельгоф, щоб ознайомитися з його історією й насолодитися справжніми баварськими ландшафтами. Поліцейський, як справжній баварець і член місцевого осередку «Сталевого шолома», не зміг не розчулитися від того, що і в ці тяжкі часи загибелі Німеччини є справжні патріоти, які не купилися на різні єврейські витівки, а цінують справжню історію і справжні краєвиди. Тим більше, що до замку туристи не приїздили з 1914 року. Новоприбулих негайно провели до готелю (господар його був двоюрідним братом поліцейського) і дали всю необхідну інформацію щодо замку й можливості дістатися до нього. Відмовившись від запропонованого новими знайомими кухля пива, поліцейський, з почуттям виконаного обов’язку перед Батьківщиною, залишив гостей міста.

За годину новоприбулі, повечерявши й відпочивши, зібралися в порожній вітальні. Переконавшись, що ніхто не може їх почути, почали нараду. Утім, навіть якби хтось з мешканців цього міста й почув розмову, то навряд чи зміг би її зрозуміти, навіть голова місцевого «Сталевого шолома», який вивчив у незабутньому 1918 році декілька слів українською мовою, серед яких пам’ятав чомусь тільки одне — «свиня».

Першим почав високий сивий чоловік:

— Сподіваюсь, панове, що ми встигаємо. Бойчук і панотець незабаром повинні знайти Наталену Порецьку. Щоправда, якщо вона там.

— Добре, що хоч замок на місці, — додав молодий, а кремезний чорновусий здоровань зауважив: — Якщо поліцейський не збрехав.

— Що ми знаємо про цей замок? — не звернув уваги на ці слова старший. — Пане Балковий, ви встигли?

Молодий відразу перетворився на старанного студента, що звітується перед шановною професурою. Він поліз у саквояж, який передбачливо захопив із собою до вітальні, і витягнув величезний том.