Нил Гейман - Обережно, тригери

Я написав це оповідання для публікації Всесвітнього конвенту жахів. Того року він проходив у Брайтоні. Нині це метушлива, пафосна, прогресивна та захоплива приморська метрополія. Однак, коли я був малим, ми їздили до Брайтона не в сезон, тож нас зустрічало моторошне, холодне і смертоносне місто.

Звичайно ж, ця історія розгортається у тому давно забутому Брайтоні, а не в теперішньому. Вам нічого боятись, якщо ви заночуєте в тамтешньому пансіоні сьогодні.

Це оповідання мене попросив написати Айра Ґлес для його радіопередачі «This American Life». [3] «Це американське життя» (англ.) Воно сподобалося йому, але не його продюсерам, тож натомість мені довелося писати для них авторську статтю про те, що «пригоди — це, звичайно, чудова штука, але регулярне харчування й відсутність болю теж мають свої переваги». Ну, а оповідання опублікували в журналі «McSweeney’s Quarterly».

Я багато думав про смерть і про те, що коли люди помирають, вони забирають історії з собою. Це оповідання — такий собі додаток до мого роману «Океан наприкінці вулиці». Принаймні таким його бачу я.

Джонатан Стрейхен — хороша людина і гарний редактор. Він живе у Перті, штат Західна Австралія. У мене є погана звичка розбивати йому серце — я пишу щось для антології, яку він редагує, а потім забираю написане. Та я завжди намагаюся зцілити його розбите серце, написавши щось інше. Це оповідання якраз одне з тих «інших».

Те, як ведеться розповідь, так само важливо, як і сама розповідь, хоча те, як ведеться розповідь, зазвичай не настільки очевидно, як у цьому випадку. Я довго не міг вигадати, як написати історію, що крутилася у мене в голові, аж доки не подумав про формат анкети. Я писав її в аеропортах та на літаку до Австралії, де мав взяти участь у Сіднейському фестивалі письменників. Десь через день після прибуття я зачитав оповідання величезній аудиторії людей та моїй блідій і лячній похресниці Хейлі Кемпбел. Можливо, саме її бурчання про оранжеві сліди від автозасмаги на холодильнику і надихнуло мене на цю історію.

Це одна з найдивніших та найприємніших речей, які мені доводилося робити за останні кілька років.

В молодості я з насолодою читав збірки оповідань Гарлана Еллісона. Мені однаково подобались самі оповідання і його розповіді про те, як вони були написані. Я багато чому навчився у Гарлана, але з того, що я виніс з його коментарів, найбільше враження на мене справила сама ідея написання історій, яка полягала в тому, що твоя робота — це твоя заслуга. Ти взяв і виконав роботу.

Це ставало найбільш зрозумілим і очевидним, коли Гарлан пояснював, як він написав те чи інше оповідання біля вікна книгарні, в ефірі на радіо чи у якійсь подібній обстановці. Як люди пропонували назви чи слова.

Він показував світові, що письменництво — це ремесло, а не якась там магія. Десь собі сидів письменник і писав. Мене вабила ідея написати щось, сидячи біля вікна книгарні.

Та я подумав, що світ змінився. Тепер є такі вікна, що сотні тисяч людей можуть притулитися до скла й дивитись, як ти пишеш.

Компанія «ВlаскBerry» звернулася до мене з пропозицією зробити проект у соціальних мережах — щось на мій смак — і, здається, вони залишилися цілком задоволені, коли я сказав, що хочу написати «Календар історій», де кожна історія розкривала б відповідь на твіт про місяці з питаннями в стилі «Чому січень — небезпечний місяць?», «Що вас найбільше дивувало у липні?» (одна людина під ніком @mendozacarla відповіла: «Іглу, побудоване з книжок», і я одразу знав, про що буде моя історія) або «Кого б ви хотіли знову побачити в грудні?» Я поставив питання, отримав десятки тисяч відповідей і обрав дванадцять із них.

Потім написав дванадцять історій (почав з березня, а закінчив груднем) і попросив людей намалювати до них власні ілюстрації. Процес написання був задокументований у п’яти короткометражках, а історії я виклав у своєму блозі та Твіттері — доступні безкоштовно для всіх користувачів інтернету. Було весело писати історії на публіці. Гарлан Елісон — не великий любитель таких штук як Твіттер, але по завершенні проекту я подзвонив йому і сказав, що саме він підштовхнув мене до цього, і що, сподіваюся, мої історії теж надихнуть когось так, як надихнули мене його історії, написані біля вікна книгарні.

(Висловлюю свою найбільшу подяку користувачам @zyblonius, @TheAstralGypsy, @MorgueHumor, @_NikkiLS_, @StarlingV, @DKSakar, @mendozacarla, @gabiottasnest, @TheGhostRegion, @elainelowe, @MeiLinMiranda, та @Geminitm за їхні надихаючі твіти.)