Нил Гейман - Обережно, тригери

Для мене це одне і теж. Його забрало море.

Коли моєму сину було дванадцять років, він утік з дому, побіг у доки і, як мені розповіли, відчалив на першому-ліпшому судні, що прямувало до Флорешу — одного з Азорських островів.

Є кораблі, приречені на лихо. Погані кораблі. Після кожної катастрофи їх підфарбовують і перейменовують, щоб обдурити необачних.

Моряки вірять в забобони. Серед них швидко ширяться чутки. Цей корабель капітан посадив на мілину за вказівкою власників, щоб виманити гроші у страховиків; потім його відремонтували, тож він став як новенький, але судно захопили пірати; після цього кораблем перевозили ковдри, але екіпаж захворів на чуму, і коли судно прибуло у порт в Гарвічі, на борту залишилося лише троє живих…

Мій син відчалив на кораблі, що плив під знаком буревісника. Вони потрапили у шторм дорогою додому. Він віз мені отриману платню, бо був ще замалий, щоб витрачати гроші на жінок чи грог, як робив його батько.

Син був наймолодшим у рятувальній шлюпці.

Казали, що вони тягнули жереб чесно, та я тому не вірю. Він був молодшим за них. Після восьми днів дрейфу вони добряче зголодніли. І якщо вони й тягнули жереб, то нечесно.

Вони обгризли його кістки начисто, одну за одною, і віддали їх його новій матері — морю. Воно й сльозинки не зронило і прийняло їх сумирно. Море жорстоке.

Бувають ночі, коли я шкодую, що він розказав мені правду. Він міг би збрехати.

Вони віддали кістки мого хлопчика морю, але один із членів судна, який знав мого чоловіка і знав мене — по правді, навіть краще, ніж було відомо чоловікові, — зберіг одну кістку, як подарунок на пам’ять.

Коли вони повернулися з моря і кожен з них клявся, що мій хлопчик потонув під час шторму, який затопив корабель, він прийшов уночі, розказав мені правду і віддав кістку, бо колись у нас із ним була любов.

Я сказала: «Ти вчинив погану річ, Джеку. Ти з’їв власного сина».

Тієї ночі його теж забрало море. Він увійшов до нього з кишенями, набитими камінням, і все продовжував іти. Він так ніколи й не навчився плавати.

Я повісила кістку на ланцюжок, щоб згадувати їх обох пізно вночі, коли вітер здіймає хвилі в океані і кидає їх на пісок, коли вітер виє біля будинків так, наче дитя ридає.

Дощ слабшає і вам здається, що вона скінчила, аж тут жінка вперше кидає свій погляд на вас і, схоже, зараз щось скаже. Вона підчепила щось на шиї і простягає це до вас.

— Ось, погляньте, — каже вона. Ви зустрілися поглядом — її очі коричневі, як Темза. — Хочете торкнутися?

Вам хочеться зірвати це у неї з шиї та кинути у річку, щоб там його знайшли чи загубили багнолази. Натомість ви, спотикаючись, виходите з-під брезентового тенту і дощова вода стікає по вашому обличчю, як чужі сльози.

Ви запитуєте мене, чи можу я собі простити? Я можу простити собі чимало. Те, що я його там покинув. Те, що я зробив. Та я ніколи не прощу собі рік, в який ненавидів власну дочку, бо вважав, що вона втекла з дому, вочевидь, до міста. Того року я відмовився згадувати її ім’я, і якщо воно й траплялося у моїх молитвах, то лише тоді, коли я просив Бога, щоб одного дня дочка усвідомила, що вчинила, яку ганьбу принесла своїй сім’ї і як через неї материнські очі бриніли слізьми.

Я ненавиджу себе за це і ніщо не послабить мою ненависть, навіть те, що сталося останньої ночі на схилі гори.

Я шукав майже десять років, хоч слід давно прохолов. Можна було б сказати, що я знайшов його випадково, та я не вірю у випадковості. Якщо йти стежкою, то рано чи пізно дійдеш до печери.

Та це було пізніше. Спочатку була долина на материку та побілений будинок на м’якій луці, через яку простягався плюскітливий струмок — будинок, який наче квадратик неба білів на тлі зеленої трави та вересу, що тільки-но починав рожевіти.

Біля будинку стояв хлопчик — він збирав вовну, що начепилася на кущ терну. Він не бачив, як я підійшов, і навіть не підвів голови, аж доки я не сказав:

— Колись я теж так робив. Збирав вовну з терену та гілок. Мама потім її мила і майструвала мені якісь штуки. То м’ячик, то ляльку.

Він обернувся. На його обличчі читався вираз здивування — так, неначе я з’явився прямо з повітря. Та це було не так. Я пройшов чимало миль і ще багато з них були попереду.

Я мовив:

— Я ходжу тихо. Тут живе Калум Мак-Іннес?

Хлопчик кивнув, випростався у повний зріст — він був десь на два пальці вищий за мене — і сказав: