Нил Гейман - Обережно, тригери

Я написала ім’я «Стюарт» на своїх зошитах.

Але я не сказала своїм друзям найголовніше: що Стюарт — вигадка.

І тепер я встаю з ліжка, дивлячись на обрис чоловіка — лиш силует з борошна чи, може, попелу або пилюки на чорнім покривалі із атласу — і накидаю одяг.

Світлини на стінах теж почали тьмяніти. Цього я не чекала. Я почала думати, що лишиться від його світу за кілька годин, думати, чи не краще було залишити усе без змін — мокру фантазію, таку заспокійливу і втішну. Він би продовжував жити, так нікого по-справжньому і не торкаючись — лише фотографія, малюнок і напівспогад для кількох людей, які більше про нього і не думали.

Я виходжу з квартири. У винному барі знизу ще залишились люди. Вони сидять за столом, в кутку, де раніше сиділи ми зі Стюартом. Свічка майже догоріла, та я уявляю, що це могли б бути ми. Чоловік і жінка, які ведуть розмову. І досить скоро вони підведуться з-за столика і підуть, а їхню свічку загасять і вимкнуть світло, потому ніч скінчиться.

Я зупиняю таксі. Залажу досередини. На мить — сподіваюся, востаннє — я відчуваю, як мені бракує Стюарта Іннеса.

А після цього відкидаюсь на сидінні в таксі і викидаю його з голови. Я сподіваюся, що зможу заплатити за таксі й замислююсь: завтра зранку в моїй сумці буде чек чи лише порожній аркуш паперу. А тоді, вочевидь задоволена, я заплющую очі і чекаю, коли таксі зупиниться біля мого будинку.

Темза — це брудна почвара: вона звивається Лондоном, наче гадюка чи морський змій. Усі річки впадають в неї — і Фліт, і Тайберн, і Некінгер, — несучи весь бруд, сміття та нечистоти разом із тушками котів і собак, кістками овець і свиней прямо у коричневі води Темзи, які відносять їх далі на схід до гирла, а звідти — до Північного моря, у забуття.

У Лондоні дощить. Дощ змиває бруд у канави, і від того струмки розбухають до розміру річок, а річки — до розміру чогось ще більш потужного. Дощ — це шумна штука. Він плескає, тарабанить і торохтить дахами домівок. Якщо з неба вода падає чистою, то варто їй лише сягнути Лондона, як вона стає брудом, змішується з пилом і перетворюється на багно.

Ніхто не п’є воду — ні дощову, ні річкову. Жартують, що вода з Темзи вбиває миттєво, хоч це й неправда. Є багнолази, які глибоко пірнають за кинутими пенні, а потім піднімаються назад, розплескавши річкову воду, дрижать і показують зібрані монетки. Звичайно ж, вони не вмирають або якщо вмирають, то не від цього — хоча ніхто не бачив багнолазів старше п’ятнадцяти.

Жінка, здається, не переймається дощем.

Вона ступає доками Розерхайта, як ступала досі роками, десятиліттями: ніхто не знає напевне, скільки років, бо це нікого не цікавить. Вона гуляє доками або вдивляється у море. Вона розглядає кораблі — як ті погойдуються, стоячи на якорі. Вона повинна щось зробити, щоб її душа та тіло не розірвали свій союз, але ніхто у доці не має навіть найменшого уявлення, що це може бути.

Ви рятуєтеся від потопу під брезентовим тентом, встановленим вітрильним майстром. Спочатку вам здається, що ви під ним самі, бо вона стоїть, як вкопана, вдивляючись у далечінь понад водою, хоч там нічого і не видно крізь дощову завісу. Дальній край Темзи вже зник з очей.

Аж потім вона вас помічає. Помічає і починає говорити — ні, не до вас — до сірої води, що ллється з сірого неба в сіру річку. Вона проказує: «Мій син хотів стати моряком», і ви не знаєте, що відказати чи як відповісти. Вам довелося би кричати, щоб вас почули крізь шум зливи, але вона говорить, а ви слухаєте. Ви помічаєте, як витягуєте шию і напружуєте слух, щоб розчути її слова.

Мій син хотів стати моряком.

Я просила його не ходити у море. «Я твоя мати, — сказала я йому. — Море не любитиме тебе так, як люблю я. Море жорстоке». Але він відповів: «Ох, мамо, але мені треба побачити світ. Треба побачити, як сходить сонце у тропіках, як виграє полярне сяйво на небі Арктики, та понад усе мені треба розбагатіти, і тоді, коли я стану багатим та повернуся назад, я зведу тобі дім і у тебе буде прислуга, і ми затанцюємо, мамо, ох ми затанцюємо…»

«І що ж я робитиму у шикарному домі? — спитала я в нього. — Ти марно розкидаєшся своїми красними слівцями». Я розказала йому про батька, який так ніколи й не повернувся з моря. Одні казали, що він помер і його скинули за борт, а інші присягалися Богом, що він відкрив бордель у Амстердамі.