Нил Гейман - Обережно, тригери

— І що ти пропонуєш мені робити? — прошепотів він.

— Боротися. Звір у тебе в голові. Він живиться від тебе, Тіне. Ти наблизився, і тому він став більш реальним. Настільки реальним, що зміг оволодіти Олівером і зміг поранити тебе.

— Але до чого тут я?

— А ти думаєш, привиди можуть розмовляти будь з ким? — негайно запитала Кессі Берглас, голос якої долинав із темряви. — Ми метелики, а ти — полум’я.

— Але що я можу зробити? — запитав Тінь. — Цей чорт роздер мені руку і ледь не розірвав горлянку.

— О, дорогенький. Це всього лиш створіння мороку. Нічний пес або шакал-переросток.

— Цей звір справжній, — заперечив Тінь. Олівер вбивав останні камені у стіну.

— Ти дійсно боїшся собаки свого батька? — запитав жіночий голос.

Тінь не знав, ким вона була — богинею чи привидом. Проте він знав, що відповідь була «Так». Так, він боявся.

Ліва рука Тіні була покаліченою і пекла від болю, а права злиплась від патьоків крові. Його замурували в нішу між стіною й каменем, проте він поки був живий.

— Візьми себе в руки, слабак, — мовила Кессі. — Я зробила все, що могла. Вперед.

Він обперся на камінь за спиною, налаштувався і з усієї сили копнув стіну обома ногами. За останні кілька місяців Тінь пройшов чимало миль. Він був кремезним, а до того ж надзвичайно дужим чоловіком, і вклав у цей удар всю свою силу.

Каміння розлетілося врізнобіч.

Звір, чорний пес відчаю, чекав на нього, та цього разу Тінь підготувався. Цього разу він був нападником. Тінь потягнувся до собаки.

— Я не буду батьковим псом .

Він затис звірові пащеку правою рукою і поглянув у його зелені очі: звір був зовсім не схожим на справжнього пса.

— Вже світає , — мовив Тінь до собаки подумки, а не вголос. — Тікай. Чим би ти не було, тікай звідси. Повертайся до своєї труни тортур, повертайся до своєї могили, маленька примаро. Ти тільки й можеш, що гнітити і сповнювати світ тінями та ілюзіями. Минули часи Дикого Полювання, як і минули часи, коли ти полював нажаханих людей. Я не знаю, чи ти собака мого батька, чи ні. Але знаєш що? Мені до лампочки.

На цих словах Тінь глибоко вдихнув і відпустив морду пса.

Він не нападав. Тільки видав здивоване приглушене скавчання, що ледь не переходило у скімлення.

— Іди додому, — сказав Тінь уголос.

Пес завагався. На якусь мить Тінь подумав, що переміг, що тепер він у безпеці, що собака просто візьме і піде. Але тут звір нахилив голову і вищирився, а шерсть на його загривку стала дибки. Тінь зрозумів, що звір не піде, доки не помре.

Печеру у схилі пагорба торкнулося вранішнє сяйво: світанкове сонце зазирало прямо в неї. Тінь подумав, чи люди, які збудували цей храм багато років тому, навмисне розмістили його проти сходу сонця. Він відступив убік, перечепився об щось і незграбно звалився на землю.

На траві біля Тіні розтягся непритомний Олівер. Це за його ногу перечепився Тінь. Очі в нього були заплющені; він приглушено загарчав, і Тінь почув той самий звук, гучний і переможний, з горлянки темного звіра, який затулив собою вихід із храму.

Тінь лежав на землі поранений і знав, що йому кінець. Щось м’якеньке зачепило його обличчя, а тоді щось інше легенько торкнулося руки. Тінь повернув голову і зрозумів. Зрозумів, чому Баст весь час була поряд, і зрозумів, хто її привів.

Їх перемололи і розкидали на цих полях більше сотні років тому, викопавши з землі біля храму Баст і Бені-Хасану. Сила-силенна кішок, тисячі мумій, кожна з яких була крихітним зображенням якогось божества, крихітним актом поклоніння, збереженим на віки.

Вони були там, у печері, поруч з ним: коричневі, піщані, сірі, мов тінь; кішки плямисті, як леопарди, кішки з тигровими смужками — дикі, гнучкі, стародавні. Це були не ті місцеві коти, яких Баст відправила, щоб стежити за ним напередодні. Це були тисячолітні предки тих котів, взагалі всіх сучасних котів, яких привезли сюди з Єгипту, з дельти Нілу, щоб пустити на добриво.

Вони не нявкали, а виводили трелі і щебетали.

Чорний пес загарчав голосніше, але більше не намагався нападати. Тінь з важкістю підвівся й сів.

— Мені здавалось, що я наказав тобі йти додому, Шак, — мовив він.

Собака не поворухнувся. Тінь підняв правицю і нетерпляче показав, щоб пес пішов.

— Покінчіть з цим.

Коти миттю стрибнули, наче довго чекали наказу, і вискочили на звіра — сотні пар гострих як бритва зубів і пазурів. Колючі кігті вчепилися в чорні боки величезного звіра, різонули по очах. Він роздратовано клацав зубами і, марно намагаючись їх скинути, гупнувся об стіну, поваливши решту каміння. Зуби люто впивалися в його вуха, морду, хвіст і лапи.