Максим Кидрук - Не озирайся і мовчи

— Алло?.. Алло?.. Хто це?

Голос чоловічий, дорослий, але доволі м’який, через що Марк не зміг визначити вік. Співрозмовникові могло бути і тридцять п’ять, і далеко за п’ятдесят.

— Добрий день, — привітався хлопець.

— Хто це?

У голосі проступало здивування. Складалося враження, начебто чоловікові багато років ніхто не телефонував, і він шокований тим, що телефон працює.

— Я можу поговорити із Семеном Ярмушем?

Коротка пауза.

— Це я. — Тепер у голосі забриніли насторожені нотки. — Що вам треба?

Хлопчак відчув, як лихоманкове поколювання з хребта поширилося на спину. Це неймовірно! На кілька секунд він заціпенів, не вірячи, що відшукати Софійчиного батька виявилося так легко.

— Алло!

Сердитий вигук привів Марка до тями. Хлопчак сфокусувався на аркуші з накиданим планом розмови.

— Моє ім’я Марк. Я телефоную… е… моя сім’я живе у висотці, яку збудували на місці двоповерхового будинку, в якому колись жила ваша теща.

— Що вам потрібно? — повторив чоловік.

Марку здалося, що Ярмуш хоче кинути трубку, і він швидко заторохтів:

— Нічого. Я просто дещо знайшов. Дещо дуже дивне. Воно пов’язане з вашою сім’єю, і я подумав, що ви можете щось знати. Я знайшов ваш телефон і…

Чоловік лячно хрипнув, примусивши хлопця затихнути.

— Ви про Софійку? — запитання супроводжував клекотливий звук, як нібито Ярмуш ледь не вдавився, але вчасно встиг зупинити їжу в горлі. — Ви знайшли, де вона похована?

На таке заготовленої відповіді у Марка не було, та він уже достатньо опанував себе й не розгубився.

— Ні. Я знайшов певне місце, ем-м… неподалік мого будинку. Я точно знаю, що воно пов’язане із Соломією Соль. Можливо, воно також пов’язане з вашою дружиною чи донькою. — З динаміка не долітало жодного звуку, і хлопчак швидко зиркнув на телефон, злякавшись, що зв’язок перервався через брак коштів на рахунку. Таймер працював, чоловік продовжував уважно слухати, а нетривала пауза скерувала Маркові припущення в несподіване русло. Хлопчак навмання, не замислюючись, кинув: — А також із тим, що відбувалося наприкінці дев’яностих.

Семен Ярмуш, помовчавши, повільно промовив:

— Певне місце… Що за місце?

Марк передбачав таке запитання і механічно перемістив палець до накиданої на аркуші відповіді.

— Пробачте, я телефоную з мобільного, і в мене не так багато грошей на рахунку. Ми могли б зустрітися десь у центрі? Будь-коли, як вам зручно. Я знаю, що ви тривалий час не жили з сім’єю, і, мабуть, зараз думаєте, що вам ця зустріч ні до чого, але мені дуже…

Чоловік недослухав його.

— Так. Я можу. Просто зараз.

Ярмушів голос звучав якось дивно. Марк не очікував, що він так легко погодиться.

— Тоді-і-і… можна зустрітися в центрі.

— Я живу на Грушевського. Я зараз вільний і буду в центрі за чверть години. Плюс-мінус. Щонайбільше за двадцять хвилин.

— Давайте за півгодини… — хлопець не пам’ятав, коли востаннє ходив із батьками до кав’ярні чи ресторану, і зараз морщив лоба, гарячково вигадуючи, куди можна було б піти, — е-е-е, в центрі.

— Кав’ярня «Базікало», — виручив Ярмуш, — та, що в «Прем’єрі». Це торговий центр навпроти собору.

Марк покивав. Потім, збагнувши, що співрозмовник його не бачить, озвучив той кивок.

— Знаю.

До кав’ярні від Квітки-Основ’яненка було рукою подати, не більше ніж п’ять хвилин.

— Добре. Тоді за півгодини.

Хлопчак похопився.

— Чекайте!

— Що?

— Я просто хотів дещо сказати. — Він безмовно поворушив губами й додав: — Мені чотирнадцять.

Пауза.

— І? — голос чоловіка не змінився.

— Ну, мені лише чотирнадцять, — повторив Марк.

Йому здалося, наче чоловік на тому кінці тихо пирхнув.

— У чому ти будеш?

Хлопчак опустив погляд.

— Мабуть, у шортах. Вони такого кольору, як оливки, тільки трохи світліші.

— Отже, шорти оливкового кольору.

— І біла футболка.

— Так, біла футболка. Добре. Я тебе знайду.

У динаміку залунали короткі гудки.

Марк упізнав його відразу, ще до того, як чоловік ступив до кав’ярні. Семен Ярмуш прийшов у чорних джинсах, вицвілій блакитній сорочці з квадратною кишенькою праворуч на грудях і світло-сірій вітрівці. На вигляд — років шістдесят, волосся — майже всуціль сиве. Попри весняне сонце, що, сліплячи, щедро виливало тепло на бруківку, Ярмуш справляв враження людини, яка щойно прокинулася посеред зими: обличчя відсвічувало хворобливою блідістю, через що зморшки на щоках здавалися обведеним простим олівцем. Тонкі нерівні брови розділяли лице майже навпіл, відтак усі риси було зсунуто, неначе спресовано в його нижній частині. Високий лоб перекреслювали ряди неглибоких зморщок.