– Нема коли теревенити! – відрізав я і потягнув її за руку.
– Я не можу так швидко! – зойкнула вона. – Не тягніть мене!
– Терпіть! Мусимо добратися до болота раніше, ніж нас доженуть.
– А тато? – не вгавала вона.
– Він уже, може, й там, – брехав я.
Позаду гучнішали голоси хлопців. Гай почав рідшати, ще трохи – і ми вибігли на болото. Саме вчасно, бо Віоля вже геть знесиліла. Під ногами зачвиркала вода, починалися мочарі…
Я сказав Віолі, щоб вона далі йшла сама, а я буду задкувати і відганяти хлопчаків. Я витяг пістолет і гукнув їм:
– Спиніться! Я буду стріляти!
Але мої слова справили на них не більше враження, аніж цвірінькання горобця. У відповідь полетіли палиці й каменюки, що вони їх прихопили з собою. Камінець попав мені в груди, я засичав від болю і більше не церемонився. Намагався стріляти у ноги, і, хоч не всі постріли досягали цілі, четверо хлопчаків уже качалося по землі.
Стріливши ще кілька разів, я повернувся й побіг мочарами до Віолі. Мочарі робились дедалі в’язкішими, і дівчина мусила за кожним кроком штрикати перед себе палицею.
Я не думав, що діти відважаться нас переслідувати й на болоті, але вони таки сипонули сюди. Я знову почав стріляти, і ще двоє упало. Решта вперто брала нас у кільце.
Тим часом ми забрели вже в таке болото, що чалапали по коліна в багнюці. У мене зосталося тільки чотири кулі.
– Ой-ой! – пролунало десь збоку.
Я побачив хлопця по пояс у багнюці. Його засмоктувало дедалі сильніше. Хтось подав йому дрючок і спробував витягти, але натомість потрапив у таку саму багнюку. На наших очах за лічені секунди по обох хлопцях лишилися тільки кола на темній смердючій воді.
З іншого боку долинули такі самі зойки. Хлопці, бредучи навмання, потрапляли на в’язкий намул і зникали в ньому швидше, ніж будь-хто приходив їм на допомогу.
Нарешті у них прокинувся страх, і вони спинилися. Декотрі повернули назад, інші нерішуче затупцяли, жахлива смерть товаришів таки їх збентежила. Вони стояли так, доки ми не увійшли в очерет і не щезли з їхніх очей.
Далі впродовж усієї мандрівки по болотах я мусив вибріхуватись, заспокоюючи Віолю. Під кінець я робив це вже так непереконливо, що, коли ми вийшли нарешті на твердь, вона, не кажучи ані слова, упала в траву й заридала.
За кілька днів ми добралися до Львова, і я завів дівчину до моєї тітки. Тітка живе сама, буде їм веселіше».
Марко замовк і надпив кави.
– Це все? – спитав я.
– Все, – відказав він.
Я вимкнув магнітофон і в цей самий момент почув шурхіт, що долинав із наплічника.
– Що там? – тицьнув я пальцем.
– Не знаю.
– Щось шурхотить.
Марко простяг до наплічника руку, і звідти одразу з пронизливим писком вискочив здоровецький щур і чкурнув у прочинені двері.
Марко зазирнув до наплічника і видобув звідтіля повну жменю потрубленого паперу. Саме порохно зосталося від щурячої біблії.
– Ні! – зойкнув він. – Як це можливо?! Виходить, поки я говорив, ця потвора гризла книжку!
– Марку! Мусимо негайно мчати до твоєї тітки. Там є телефон?
– Звідки? Вона живе на Кривчицях.
– Сама?
– Я ж казав, що сама… Ти думаєш… – Він витріщився на мене напівбожевільним поглядом. – О Господи! Побігли!
Але перш ніж покинути хату, я прихопив із собою касети, щоб і їх не погриз щур.
На таксі ми під’їхали до будинку й кинулися, мов ошпарені, до дверей. Та двері були зачинені зсередини. Ми гупали й прислухалися, чи не почуємо якогось відголосу, проте скрізь панувала тиша.
Я обійшов будинок довкола, шукаючи відчиненого вікна абощо, однак безуспішно.
Тим часом Марко знайшов у повітці ломика і вже підважував двері. То були старі дубові двері, і піддавалися вони важко. Та ось нарешті пролунав гучний тріск, із сусідньої хати вибігла якась жінка.
– То я! – гукнув до неї Марко. – Щось не можемо достукатися. Хтось має бути всередині, бо ключ видно у шпарі.
– Я не бачила, щоб хтось виходив, – сказала сусідка. – Вже й сама думала піти постукати…
Двері нарешті подалися, і ми пройшли в сіни. І в сінях, і в кухні, і в світлиці – скрізь панував ідеальний лад, а при тім не було ані знаку живої душі.
– Ще нагорі є покій. Може, полягали спати, – проказав Марко пересохлим голосом. – Тітка по обіді часом дрімає.
Ми побачили їх обох на широкій постелі. Лежали з блідими восковими обличчями, накриті по шию ковдрами. Так, як їх застигла смерть.
Марко шарпнув штору. Покій залило грайливе сонячне сяйво.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу