Юрий Винничук - Місце для дракона

То були, видно, саме ті кулі, яких їм бракувало, щоб повалитися на землю й забитися у конвульсіях.

Я роззирнувся й побачив, що полковник і Віоля нарешті відігнали дітей від себе пострілами і тепер задкують до мене. Кость борюкався вже тільки з одною потворою. Одну застрелив я, другу він задушив. Знаючи тепер, як убивати щуролюдів, я знову приклав пістолет хижаку до вуха і забив його одним пострілом.

Кость підвівся весь закривавлений.

– Ну й сильні ці падлюки, – сплюнув. – Думав, що вже роздеруть мене.

– Добре, що ви живі. Маєте якесь серйозне поранення? – спитав я.

– Здається, ні.

Пролунала автоматна черга. Це полковник стріляв навздогін утікачам-потворам. Зосталося їх лише троє. Зі своїм завданням вони справилися – всі божевільні лежали на землі з роздертими горлянками.

Діти відійшли на безпечну відстань і мали якусь нараду. До них усе більше прибувало щурів. Видно, готувалися до нової атаки.

Кость обмив кров і вже не виглядав так жахливо, як перед хвилею. Але кілька ран ще кривавило, і Віоля, вийнявши з мого наплічника бинта, перев’язала його.

– Останній диск лишився, – сказав полковник, киваючи на автомат. – Маємо один шанс – іти на болото. Я ту дорогу знаю добре, але коли зі мною щось станеться, пам’ятайте, що, перш ніж ступити крок, мусите щоразу штрикнути дрючком перед собою. Інакше потрапите в драговину.

– Увага! – вигукнув Кость. – Здається, готується нова атака.

І справді, в гурті дітей знову з’явилися волохаті голови щуролюдів. Троє тих, що втекли. За коротку хвилю діти пішли на нас лавою, міцно стискаючи в руках кийки, лопати, граблі, вила.

Полковник вистрілив поверх голів, але дітей це не спинило, а щуролюди пригнулися, ховаючись за дитячі спини.

Нас уже розділяло якихось тридцять метрів. Треба було на щось зважитись, інакше нас затовчуть.

– Мусимо стріляти, – сказав я і вистрілив у ноги якомусь хлопцеві. Той скрикнув і впав.

А решта йшла з лютим виразом в очах. Їхній витримці можна було тільки дивуватися.

Полковник так само черконув по ногах, але хлопчаки переступили через поранених і продовжили наступ. Тут і там виринали щури і, мов легка кавалерія, проносилися перед нашим носом, симулюючи несподіваний напад.

Я взяв пістолет обіруч і націлився в щуролюда, але не попав, натомість скрикнув якийсь хлопчина і впав.

– Тату, – шепнула Віоля, – вони зараз нас уб’ють.

– Ну, все, – відказав полковник. – Далі нема як чекати.

Автоматна черга скосила кількох хлопчаків, я, пам’ятаю, теж вистрілив тричі і цього разу таки поранив щуролюда. Лише після другої черги хлопці сипонули врізнобіч.

Ми підійшли до дітей, що, вбиті й поранені, лежали в траві. Раптом Кость скрикнув і біля одного впав на коліна.

– Господи! Славку!

– Що таке? – не зрозумів я. – Ви його знаєте?

– Це мій син, – простогнав Кость.

Хлопець, поранений у живіт, дивився на нас широко розплющеними очима, жодним звуком не виказуючи свого болю. Лише сльози збігали на поблідлі щоки.

– То ваш син? – перепитав я навіщось і сховав пістолета в кишеню так, наче це я його поранив.

Кость провів рукою йому по обличчю, втираючи сльози, і запитав:

– Тобі боляче?

Мабуть, у цю хвилину він не задумувався над своїм безглуздим запитанням, просто не знав, що сказати синові, який зовсім недавно написав на батька донос і запроторив його до психушки. Не знаю, як би я сам повівся в таку хвилину, але мені підступив клубок до горла.

– Синку, чи пізнаєш мене? Я твій тато!

Хлопець дивився мовби крізь нього, жодним порухом вуст чи повік не реагуючи на батькові слова. Тоді Кость нахилився ближче, пробуючи хоч щось розгледіти у цих скляних очах.

Це сталося в одну мить – хлопець викинув руки вперед і, обхопивши батька за шию, притягнув його до себе. Збоку це виглядало на палкі обійми. Насправді ж коїлося інше. Кость закричав і рвонувся назад. З прокушеної артерії хлюскала кров.

– Щур! – прохрипів він. – Щур! Щур!

Скривавлений хижий рот його сина осяяла усмішка втіхи. Так із вишкіреними зубами він і сконав.

Не встигли ми підступити до Костя, щоб надати йому допомогу, як він, підхопивши із землі чиєсь покинуте кайло, кинувся з диким, звірячим риком до хлопчаків, що вже знову грудилися в купу. Це їх ошелешило настільки, що вони, звикнувши досі нападати самі, тепер непорушно завмерли і лише в останній момент спробували захиститись. Але Костя не цікавили діти. Проскочивши в саму гущу, він розвалив голову одному щуролюдові, ввігнав кайло по саме руків’я іншому. Третій кинувся тікати, але щойно вискочив поза хлопчиків, як його скосила автоматна черга.