Юрий Винничук - Місце для дракона

Пані П’юрко – стара діва за сороківку – була пострахом цілого будинку, бо знала про кожного мешканця цілий оберемок пліток і охоче ними ділилася з кожним бажаючим. Якби упирем виявилася вона – це би всіх задовольнило. Навіть міліцію, якій вона добряче в’їлася своїми постійними заявами, скаргами, листами й анонімками.

– Стривайте! – ляснув себе по коліні Ціпура. – Пані П’юрко не може бути упирем, бо ви ж самі сказали, що викреслили пияків!

– А хіба вона п’є? – здивувалися ми.

– Аякже! Кому, як не мені, теє знати! Та я не раз бачив, як вона кидає до смітника порожні пляшки.

– З-під вина? – уточнив Розман.

– Як би ж то! Горілочкою наші панюся бавляться.

– А бодай вас качка брикнула! – зажурився Цьома. – Так нам усе добре грало.

– Ага, тепер самі бачите, що упир не хто інший, як Бураченков! – сказав радісно Ґемба.

– Але ж він не пролізе в кватирку! – кинув останній аргумент Розман.

– На те він і упир, щоб пролізти хоч би й у шпарку в дверях! Плювати йому на ваші кватирки! – стояв на свому пан Ґемба і радісно відчував, як росте у ньому тріумф.

Струдель і Цьома не мали чим крити і лише зиркали на Розмана.

– Це ж треба, – зітхнув той, – на цілий будинок один-єдиний москаль, і то упир!

– Е ні, не так! – помахав пальцем Ґемба. – На весь будинок один-єдиний упир, і то москаль. А міг би бути наш хлоп! І пив би кров зі старих большевичок! А то п’є з молодих бабів, щирих українок. Хтозна, чи то не спланована акція!

– І що ви намірились чинити? – спитав Цьома.

– Забити му осикового кілка в груди! – твердо випалив Ґемба.

– Звар’ювали! – вжахнувся Струдель. – Нас за то посадять!

– За упира? – щиро здивувався Ґемба. – Та нас ще в герої запишуть, і наші писки вирізьблять на тій хвилі коло пам’ятника Шевченка!

– Посадять, – похитав головою Розман. – І ще буде міжнародний скандал.

– Але, пане Розмане, бійтесь Бога! – не здавався Ґемба. – Та же ті москалі і з ваших кров пили!

– Не так кров, як інтелект, – уточнив Розман. – І якщо міліція тепер навіть слухати не хоче про упира, то й потім не буде. Нам інкримінують убивство!

– Як-як? – наставив вуха Ціпура.

– Інкримінують!

– Свят-свят! – перехрестився двірник і поблід.

– То що – най він далі кров п’є? – з тугою в голосі спитав Ґемба.

– Я маю іншу раду, – сказав Розман. – Наш будинок ніколи не був освячений. От у ньому і завелася нечисть. На другу неділю треба запросити священиків, а я покличу рабина, і ми висвятимо всі помешкання. Тоді наш упир вже не буде мав доступу ні до кого.

– Пане Розмане! – кинувся до нього з обіймами Ціпура. – Шо б ми без вас робили!

Уся компанія була страшенно втішена такою розв’язкою, і вирішено добрати пива, аби гідно вшанувати план Розмана. Мені, проте, пора було до хати – Ліля не любила, коли я надовго відлучаюся.

– Нарешті! Приперся! – зустріла вона мене. – Це так ти за цигарками ходив?

– Лілюсику, негайно дзвони тим зі Сихова, що хотіли мінятися з нами квартирою.

– Так нагло?

– Другої неділі будуть святити наш будинок. Мусимо протягом тижня вибратися.

– Що ти таке кажеш! – вжахнулася Ліля. – А ми ж тільки недавно ремонт зробили!

– Нема ради.

– Але до суботи є час, – вона звабливо облизалася і пригорнулась до мене. – Пообіцяй, що на тижні провідаємо ту білявку з тридцятої!

– На прощання? – всміхнувся я, пестячи її теплі повні стегна, вкриті ніжним волосяним пухом.

– І ти цього разу не будеш стримувати мене! Я вип’ю, скільки захочу!

– Лілюсику, але ж на ранок тобі буде зле.

– Ну і що? – вона притулилась до мене ще тісніше. – Зате я потім віддячу тобі сам знаєш як!

Її великі червоні губи нагадували мені розпусну півонію. Найдужче в житті я люблю смоктати її вуста, особливо тоді, коли набрякають вони свіжою кров’ю і аж пашать, досить лише трішечки їх надкусити, і цвиркне живодайний нектар – гарячий, п’янкий і пінистий. І тілом тоді розіллється солодка знемога, розкіш якої ніхто описати не в силі, бо вона заполонює і зневолює, і змушує повертатися до неї знову і знову. Та, зрештою, тільки заради цього ми й живемо на цьому плюгавому світі, мандруючи з часу в час, з епохи в епоху, струшуючи, мов осіннє листя, роки і міста – вічні, незмінні і завше спраглі.

1978, 1995

«Коли я прибув у це місто, першою живою душею, яку я зустрів, був щур».

Так почав свою розповідь Марко Пекельний, повернувшись із останньої мандрівки. Щоразу, переживши карколомні пригоди, цей на вигляд спокійний і далеко не героїчного вигляду чоловік з’являвся у мене без жодних попереджень. Кинувши на порозі коротке «честь», він відразу ж піднімався у мій кабінет, у святая святих, куди навіть дружина боїться зайти без стуку в двері. На сходах Марко, не повертаючи голови, питав: