Юрий Винничук - Місце для дракона

Чувєм, же мене морозить і нудити зачинає. Одним скоком вибрався з того дому і, не озираючись, дістався до брами. Повісивєм кобзу через плече і на той бік перелізлем».

– Гов! – скрикнув дідок. – То ви таки справді кобзу свою знайшли?

– А ви як гадали?

– А я си гадав, же то ви тіко фиглюєте з мене!

– На гостині був. Цілу ніч провів… А тепер лиш одні кості застав.

– А-а, та то пані і її служниця. Сю історію всі знають. Пан був великим зальотником і не раз було в гречку скакав. А пані молода, гарна, ніяк не могла з тим ся змирити та й заповзялася йому відімстити. З тих пір щойно пан десь поїде, а пані служницю зараз посилає до міста, аби хлопа їй спровадила. Не знаю, скілько тото тривало, але прознав про то пан і, не довго думаючи, зарубав і панію, і її служницю. Відтоді сей дім пусткою стоїть. Ніхто ніколи не видів, аби туди хтось наважився зайти… Правда, часом вночі ніби якесь світло блимає, але, певно, що то не жива душа його палить.

– Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставєм.

– Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику написати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.

«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: “А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…”»

1974

Травневий ранок заливав сонцем вікна, у променях танцювали порошинки, а на душі було легко і радісно. Дружина ще лежала у ліжку, заклавши руки за голову і з усмішкою стежила за мною.

– Піду за цигарками, – сказав я.

– Тільки не довго. Бо у мене такий настрій… сам знаєш… – при цьому вона так ласо облизала свої вуста, мовби щойно проковтнула неабиякого смаколика.

На лавочці сидів наш двірник пан Ціпура і нервово курив. Угледіши мене, зірвався і, взявши під руку, поволік у затінок бузкових кущів.

– Ну, ви чули? Чули? – торохтів він, роззираючись на боки. – Цеї ночі він виссав пані Кацялапко! Нема на нього ані стриму, ані якої хвороби!

Він був виразно знервований, мусив конче з кимсь поділитися своїми підозрами і, як завше, не знайшов ліпшої жертви на покірного слухача, аніж я.

– То вже шоста! – показав мені на пальцях, аби я ліпше дошолопав.

– І що пані Кацялапко? – спитав я. – Як чується?

– Як корова по телєтах! Як може ся чути кобіта, котра стратила за ніч літру крови?! То вам не жарти! Баба лежит бліда, як єгипетський папірус.

– Цікаво, куди дивиться наша міліція, – похитав я головою.

– Ей, не кажіт! Та наша міліція тіко базари пильнує! А коли такво за місяць у їдному лише будинкові той упиряка виссав аж шість бабів – то навіть протокола не хтіли списати. Нема, кажут, складу злочину. Всі живі, всі оклигали і далі брикают. Пані Мацюцька навіть набрала на вазі, а в тої з штирнайцятої кватири… як її?

– Панна Міра?

– Так! То в неї, прошу я вас ґречно, таке волосся виросло, жи тепер мусит шо пару днів новий шампунь купувати. Цікаво, чи тільки головою обійшлося.

На ту хвилю з’явився пан Ґемба. Він працював у морзі і мав усіх упирів в дупі.

– Пане Ґембо! Ви є спеціаліст, і я ціную вашу думку, – втішив його двірник. – Кажіть!

Ґемба зиркнув наліво, потім направо і, стишивши голос, промовив:

– Це не хто інший, як Бураченков!

– Які маєте докази? – вхопив його за ґудзика двірник, і на чолі йому виступив піт.

– Докази прямі. По-перше – морда. Червона, як…

– Як буряк? – докинув я.

– Власне. Налита кров’ю так, що, здається, от-от цвиркне. По-друге – зуби. Чи бачилисьте, як він зубами пиво відкриває? Таких зубів немає в нас більше ніхто. По-третє – ніс. Мало того, що червоний, то ще з нього таке чорне волосся стирчит, як у моєї Каськи з-під пахви.

– І то все? – нервував двірник.

– Ні, є ще.

– По-четверте?

– Аякже!

– Ну то кажи.

– Хвильку! У мене в горлі пересохло. Візьмемо си пива і сядемо в скверику, бо я ше маю дещо до говорення.

Ми купили в кіоску по плящині «Золотого колосу» і сіли на лаві у затінку. На деревах цвірінькали горобці, ранкове свіже повітря наливалося в груди. Була неділя, і ніхто нікуди не квапився.

– Ну, тепер по-четверте, – нагадав Ціпура, гольнувши пива.

– По-четверте – москаль! – прорік Ґемба так, мовби відкривав для нас щось неймовірно трагічне і загадкове.

На хвильку запала тиша. Ціпура, наморщивши сіре чоло, замислився. Бураченков єдиний з цілого будинку на совіцькі празники вбирав маринарку з орденами і з червоним прапором ішов на свою комуняцьку дифіляду. Повертався вже без прапора, але з розбитим носом.