Юрий Винничук - Місце для дракона

Тепер невідомий робив йому якісь знаки, але що це було надто далеко, аби можна було щось зрозуміти, то Грушкевич відчув лише гнів і роздратування. Якого біса хоче від нього цей божевільний? Навіщо підстрибує, пригинається, випростовується, махає руками-крилами? Ось видряпується на димар, просовує в нього голову і завмирає в безруху, дозволяючи густому димові закопчувати обличчя. Дим повалив ще густіший, як був, але то був дим якийсь білий-білий, наче ранковий туман, і у витких його сувоях ввижалися дивні істоти, що неоковирно витягувалися і розповзалися в сірій нудоті неба.

Грушкевич натиснув дзвінок, і до кабінету вплила Вірунька. Ще за дверима встигла засвітити на своєму пухкому личку привітну усмішку і тепер, сяюча й піднесена, виповнила кабінет неймовірною радістю існування.

– Вітаю вас з іменинами! – прощебетала вона й поставила на столі перед ним вазу з квітами.

Тільки зараз похопився, що сьогодні якраз день його ангела, раніше йому про це нагадували друзі. Але згодом не стало вже кому нагадувати. В директорів друзів не буває.

Погляд Грушкевича ковзнув по її тілу, проник у найпотаємніші глибини і виніс на поверхню щось страшне і вражаюче. Віруньці лишилося жити лічені дні. Жахлива невиліковна хвороба загніздилася у її тілі, роз’їдала його з усе поглинаючим захватом, і смерть підступала все ближче та ближче. Як могло статися, що ніколи раніше цього не бачив? Чому лише тепер, коли вже зарадити нічим неможливо? Сама Вірунька, вочевидь, і не здогадувалася ні про що. Мабуть розлад її організму ще не дався взнаки, але з дня на день настане той моторошний момент, коли біль пройме тіло і спалить її молодість, здоров’я і всі надії.

– Щось сталося? – спитала, помітивши його стурбоване обличчя.

Що він міг їй сказати? Що бачить її швидкий кінець? Навіщо?

Вона підійшла і спинилася коло нього. Це все ще було пухке і звабливе тіло, яке прагло кохання й тваринних інстинктів, їй повинен подобатися біль, ляпаси по задку, укуси зубів і дике гарчання на вухо…

Рука його без слів притягла її ближче, і Вірунька не так сіла, як упала йому на коліна усією своєю розкішною ваготою. Лівою рукою пригорнув її за талію, а права лягла на груди. Вірунька примружила від щастя очі й замуркотіла щось дурне й невиразне.

Грушкевич цілував її шию, пробігав язиком по підгорлю, від чого у дівчини розкривалися від захвату повні вуста, мов у риби, коли її викинути на берег.

«Сміливіше!» – сам собі наказував Грушкевич, і ось рука його вже пестить круглі коліна. Чи це панчохи, чи колготи? Рука його повзе по стегнах – які вони великі, об’ємні, сильні, а всередині гарячі! Це таки панчохи. Ось пальці його торкаються гладюсінької шкіри, під якою вгадується товстий шар сала. Пальці рвуться вперед, мов хоробрі гвардійці, й, натрапивши на шовкову перетинку майточок, рішуче її відгортають, щоби нарешті дістатися до цих гарячих, пекучих, клекочучих жагою вуст, у які так і багнеться проникнути обома руками, як ото в дитинстві, коли, ловлячи раків, просовував обережно руки в темні печери їхніх жител і тихо-тихенько рухав пальцями, намацуючи зачаєну здобич. Вірунька стогнала і сходила соком. Далі уже годі було стримуватися, і Грушкевич, перехиливши Віруньку грудьми на стіл, задер на ній сукню і увійшов у цей сніжно-білий м’якуш, мало не обпікаючись від нестримного жару, що бив з неї, мов із кратера вулкана.

Виверження могло настати з секунди на секунду, але тут якийсь біс повернув його голову до вікна, і погляд упав на того йолопа, що мандрував дахами. Він стояв тепер на комині не так уже й далеко, щоб не побачити нарешті його неприродно білого і пожмаканого, мов папір, обличчя. Нічого на цьому обличчі не було, крім сміху. З кого сміявся цей ідіот? З нього? Невже він бачить усе, що відбувається в кабінеті? Ось він випрямляє свою довжелезну руку і вказує пальцем. На що?

Грушкевич повернув голову і спробував зосередитися на панні. Але білий задочок розкрив перед ним усю жахаючу панораму хвороботворних процесів, які з особливим завзяттям заквітнули зараз у її організмі. Акт мовби стимулював усе й прискорив, перед ошелешеним поглядом директора стала рости червона ракова пухлина, схожа на яскравий гіллястий корал, мацаки її поповзли у різні боки, загарбуючи усе більшу й більшу територію, нищачи на своєму шляху геть усе. Клітини вибухали й вистрілювали, наче консервні бляшанки, судини затріпотіли й забилися, мов шланги від раптового натиску води, вирвалися зі своїх влежаних місцин, і кров з якоюсь шаленою швидкістю кинулася на всі сторони, мовби хтось почав її гнати сильною помпою.