Юрий Винничук - Місце для дракона

– Ні. Коли обійняв цю посаду, то ніяк не міг вирватися.

– Знайди таку можливість, – наполягав лікар. – Можу ще порадити секс. Це, знаєш, найкращі ліки на стрес, депресію, перевтому й таке інше. Секс людину вивільняє. Нерви заспокоюються, дурні думки розвіюються. Маєш коханку?

– М-м… зараз не маю… – почервонів Грушкевич. – Відколи став директором, якось не було часу… І потім та аварія…

– Але чуєшся в силі? – плеснув його лікар по рамені й голосно засміявся.

Грушкевич відповів сміхом і подумав, що лікар таки має рацію. Коханка вирятує його з цього дурнуватого стану. Грушкевич надпив кави, і смак її видався йому дивним. Була солонувата й тягуча. Наче кров. Коли це порівняння спало йому на гадку, з жахом зиркнув у горнятко. Але кава не була червоною. Мала звичайний темний колір. Я перевтомився, подумалося йому. Варто б кудись гайнути відпочити. Осінь не найкраща пора для цього, але далі ж так не може продовжуватися. Погляд його знову ковзнув по темних мокрих дахах. Дивна істота сиділа тепер на комині і бовтала ногами. А може, це сажотрус? Тоненькі пасмуги диму огортали його і мовби витягували, видовжували, перетворюючи у щось зловісно велетенське.

Грушкевич пригадав собі, що кілька днів тому бачив уже щось подібне, але тоді воно було на он тій заводській трубі, дуже далеко, щоб можна було розпізнати, що це. Йому видалося тоді, що це птах, але птах якийсь чудний – він змахував надміру довгими крилами, мовби намагався злетіти, але не злітав, якась сила прикувала його до тієї труби і не пускала.

Сажотрус врешті зіскочив з димаря і, незграбно балансуючи в повітрі руками, рушив гострим гребенем даху. Тепер уже можна було вгадати у цій постаті людину. Ось тільки руки мав непропорційно довгі, а може, то він вбрав на себе якусь лаху з такими довгими рукавами. Одяг мав чорний і нагадував крука.

Якась незрозуміла тривога обіймала Грушкевича, коли дивився на цього чоловіка, котрий рухався у його напрямку.

Дійшовши до краю даху, сажотрус нерішуче переступив з ноги на ногу, а тоді раптом змахнув руками, підскочив і вмить опинився на сусіднім даху. Грушкевич отерп і відчув, як конвульсивно стискається його серце. Знервовано вихилив рештки кави і вирішив більше не дивитися у вікно. Хай йому грець, тому пришибленому.

З приймальної долинуло тоненьке хихотіння секретарки. Дурне теля. Вона не викликала в нього жодних емоцій. Лишилася в спадок після попереднього директора, а той любив пампушок. Невідомо, чи мав що-небудь із нею. Швидше всього, що ні, старий гриб ледве чи був здатен на подібні подвиги. Єдине, що, певно, дозволяв собі – це лапнути Віруньку за м’яке місце. А воно в неї і справді мусило бути м’яке, бо так ласо випирало в різні боки, а особливо дозаду, що руки самі тяглися до цього скарбу.

Як так вийшло, що я до неї ніколи не залицявся? Така думка за півроку, що він тут директорує, навідала його вперше. Ніколи раніше не звертав на секретарку надмірної уваги. Чому ж нині виплив йому на гадку цей пишний задочок? Мабуть, тому, що нічого цікавого більше в ній не було. Хіба ще груди. Бо рожеве поросяче личко з маленькими наквацяними очками свідчило про те, що в недалекому майбутньому Вірунька перетвориться на пухку розморену льоху, здатну лише сонно похрюкувати коло свого чоловіка. Якщо, звісно, хтось її візьме.

Грушкевича жінка покинула, і він уже пару літ задовольнявся якимись сумнівними романами, але нічого путнього так досі і не знайшов. Тепер йому пригадалося, що секретарка не раз його жартома зачіпала, робила очка, закопилювала губки і при кожній нагоді наставляла свою фантастичну дупенцію.

Якась сила знову повернула його до вікна. Сажотрус повільно і зосереджено долав дах за дахом, неухильно наближаючись і виростаючи на очах. Навіщо йому ця мандрівка дахами?

Ось пішов знову дощ, і сіра пелена імли опала на місто. Та навіть це не зупинило невідомого. Здавалося, що не зупинили б його навіть громи і блискавки, ані постріли з рушниць. Ніщо б не спинило його в цьому упертому просуванні вперед, вперед до якоїсь чудернацької і дикої мети, котра цілком можливо була порожнечею, прірвою й нічим.

Грушкевич подумав, що якби цей дивак нарешті послизнувся і беркицьнув з даху коміть головою, то на душі йому полегшало б. Натомість чув незбагненний приплив тривоги, що стискав йому серце і викликав піт на чолі. Передчуття якоїсь неприємної події гнітило його й наповнювало страхом. Але кого мав боятися? Цього дивака-сажотруса? Чи самого себе?