Юрий Винничук: Вікна застиглого часу

Перекидаються очима, наче м’ячиками.

– …кімнати?

Глухим голосом жінка проказує, наче молитву, яку щойно завчила:

– У нас… немає… вільної… кімнати…

– Шкода, – зітхаю я, – бо якщо…

– Ні, в нас немає вільної кімнати, – перебиває чоловік.

– …якщо вас тільки двоє…

– Нас не двоє.

Отже, вона жива? – мало не скрикнув я. І мені вже хочеться кинутися до них із обіймами… А сходи, виходить, збрехали? Навіщо?

– …але навіть якщо вас троє, то…

Раптом він мов шаблею:

– Нас не троє!

А тоді встає з ліжка, заточуючись. Він із зусиллям примушує себе стояти, хоч це йому й нелегко. Я мимоволі задкую до стіни.

– І не четверо, і не п’ятеро, і не десятеро!

Плює мені тими словами в обличчя, і вони розтікаються по мені, хляпають на підлогу і там перетворюються на білу слизь. Я кидаю погляд на дзеркало і не бачу там цього чоловіка, хоч воно й висить за його плечима.

– Чого ви від нас хочете? Ви з…

– Ні, я не з міліції… І не з… Я з газової контори.

– Чого ж ви тоді…

– Я ж кажу: мій товариш…

– То неправда! Чого вам треба?!

Його надтріснутий голос рветься в сухій горлянці, він змахує руками, тоді хапається за серце і важко, жадібно ловить ротом повітря. Жінка спиняє його руки – заспокойся заспокойся заспокойся… ойся…

– Хай скаже, чого йому треба!

– Він скаже, він скаже…

І її теж не видно у дзеркалі. Там взагалі нічого не видно. Може, вони не існують насправді?

– Послухайте, може, вас немає? Може, вас і не було ніколи?!

Спочатку жінка тільки мовчки дивиться на мене, а далі повертає голову до свого чоловіка і, наче домовившись із ним наперед, починають обступати мене із шаленим сміхом, розчепіривши руки. Роблять це непоквапно, відсікаючи мене від дверей, наче збираються піймати курку. Я гарячково обзираюся по кімнаті в надії схопити якусь замашненьку річ, бо я зовсім не боюся цих старих, я впевнений, що легко дам їм раду… Хоча… хоча в цього чоловіка до біса жилаві руки…

– Ілаялі! – кричу я зненацька. І це ім’я, яким я нагородив маленьку дівчинку, лунає, наче закляття, зрештою, таким воно і є.

Старі відскакують від мене, наче пожалені. Жінка затуляє рукою рота, і я бачу, як її очі більшають, більшають, а в чоловіка трясуться руки, він робить неабияке зусилля, щоб втримати рівновагу.

Мої руки безсило опадають, олівець глухо вдаряється об підлогу і котиться жінці під ноги, вона відступає, а записник, наче голуб, змахує сторінками-крилами і летить-летить…

– Ілаялі! Мені потрібна Ілаялі!

– Проведи його по сходах, щоб не впав, – каже чоловік.

– Але мені потрібна Ілаялі!

– …бо там темно…

Жінка йде до дверей, насторожено вичікує.

– Я не піду, доки ви мені не покажете її! Куди ви її сховали? Що ви зробили з нею?

Жінка благальним голосом:

– Слухай, скажи йому, скажи йому… хай іде…

– Я не піду… я не…

– Вона… її нема… вона вмерла… стільки років… від неї нічого вже там не зосталося… її могилка під в’язами… там написано… там… Йдіть!

– Там написано «Йдіть»?

– Хіба ти не бачиш – він божевільний!

– То вона мертва?!

Він сахається від мене, відмахується руками від мого крику, наче від полум’я, що обпікає його обличчя довгими язиками.

– Та це ж не вона мертва, а я! Я! Я! Хіба ви не бачите? Перед вами труп, який давно вже розклався! Ви не чуєте запаху? Підійдіть ближче! Не бійтеся хробаків – вони приручені, вони своїх не кусають!

Жінка ховає обличчя в долонях.

– Йдіть!

– Ах, ви хочете мене спекатися? Я знаю – ви спалили її! І то не попіл старих рейтузів, а попіл бідолашної Ілаялі! За що ви її спалили?

– Змилуйся над нами! Змилуйся над нами!

Вони обоє проказують ці слова невідомо до кого, але з такою вірою в голосі, що я зрозумів – ці слова не до Бога звернені.

– В кого ви просите милосердя? В диявола? Дарма! Просіть у мене! На колінах просіть, щоби я змилувався! Посипте голови попелом!

І тут я знову глянув у дзеркало і вже не уздрів там кімнати, вже нічого там не було, тільки густий сизий туман клубочився в ньому, знизу піднімалися срібні бульбашки, лопалися з глухим тріском, а вдалині зникали дві ледве видимі постаті, зменшуючись на очах. Раптом з’явилася чиясь біла вузька долоня з розчепіреними пальцями і затулила від мене ті дві постаті, а тоді й сама розчинилася в тумані, але ще перед тим, як туман мав розсіятись, там мигнули знайомі зеленаві очі, то були очі Ілаялі, і коли туман зник, я побачив у дзеркалі пустир, я відвів очі від дзеркала, озирнувся довкола і побачив лише пустир: сірі купи каміння, оплетені повійкою, оточені будяками, а над ними літали комахи, і повітря переливалося і бриніло. Високо в небі – голос яструба.