Кассандра Клэр - Місто кісток

Якийсь час Клері усвідомлювала, що він закінчив розповідати, і ще трохи часу знадобилося, щоб підібрати якісь слова.

– Мені дуже шкода, Джейсе.

В темряві його очі блищали.

– Я не розумію, чому приземлені завжди перепрошують за речі, які сталися не з їхньої вини.

– Я не перепрошую. Таким чином я співпереживаю. Мені шкода, що ти такий нещасливий.

– Я не нещасливий, – сказав він. – Тільки люди, що не мають мети, нещасливі. У мене вона є.

– Ти про вбивства демонів, аби помститися за смерть твого батька?

– І це теж.

– А твій батько справді хотів би, щоб ти вбив тих чоловіків лише заради помсти?

– Мисливець за тінями, що вбиває іншого зі своїх побратимів, гірший, ніж демон, тому має бути знищений, як і демони, – слова Джейса прозвучали, наче він читав з підручника.

– Але хіба всі демони злі? – запитала вона. – Я маю на увазі, якщо не всі вампіри – злі, не всі перевертні – злі, може…

Джейс повернувся до неї, дивлячись сердито.

– Це не одне й те ж саме. Вампіри, перевертні, навіть чаклуни – частково люди. Вони – частина цього світу, народилися в ньому. Вони належать сюди. А демони приходять з інших світів. Це міжпросторові паразити, які приходять у світ і виснажують його. Демони не можуть будувати, лише руйнувати, вони не можуть творити, лише використовують. Вони перетворюють місце на попіл, а коли воно знищене, переходять далі, до наступного. Їм не просто потрібне якесь життя, як-от твоє чи моє, їм треба весь світ: річки, міста, океани – все. І єдине, що стоїть між ними та знищенням усього цього, – Джейс указав кудись за вікно, махнувши рукою, наче огорнувши все місто, з хмарочосами північного Мангеттена та пробками на Хьюстон-Стріт, – нефіліми.

– А… – сказала Клері. Що тут ще можна було додати. – Скільки ще існує інших світів?

– Ніхто не знає. Сотні? Можливо, мільйони.

– І все це мертві світи? Уже знищені? – Клері відчула, що її шлунок стисся, хоча це могло бути через те, що вони знову підскочили вгору і проїхалися над фіолетовою «Міні». – Це засмучує.

– Я такого не казав. – Темно-оранжеві вогні міста серпанком проливалися крізь вікно, окреслюючи його чіткий профіль. – Ймовірно, існують інші живі світи, подібні до нашого. Але тільки демони можуть подорожувати між ними. Частково тому, що переважно вони нематеріальні, але ніхто точно не знає. Багато чаклунів пробували зробити те саме, та це ніколи не спрацьовувало. Ніщо з Землі не може здолати бар’єри, що існують між світами. Якби ми змогли, – додав він, – ми блокували б їхні шляхи сюди, але ніхто навіть не може з’ясувати, як це зробити. Насправді дедалі більше з них проникають сюди. Раніше рідко який демон вдирався в цей світ, їх було легко відстежити. Але навіть за мого життя все більше і більше з них пробираються крізь бар’єри. Конклав завжди мусить направляти на операцію Мисливців за тінями, і часто вони не повертаються.

– А якби у вас була Чаша Смерті, ви зробили б більше, чи не так? Більше Мисливців на демонів? – припустила Клері.

– Звичайно, – сказав Джейс. – Але Чаші немає вже багато років, і чимало Мисливців помирають молодими. Тому наша чисельність повільно скорочується.

– А хіба ви не… е-е… – Клері шукала потрібне слово. – Відтворюєтеся?

Джейс розреготався, і саме цієї миті карета різко повернула ліворуч. Він утримався на місці, але Клері зісковзнула з сидіння і полетіла в його бік. Джейс підхопив її, тримаючи руками легко, але міцно на відстані від себе. Вона відчула прохолодний відтиск його персня, мов вузьку смужку льоду на спітнілій шкірі.

– Звичайно, – сказав він. – Ми любимо відтворення. Це одне з наших улюблених занять.

Клері відсторонилася від нього, в темряві її обличчя палало. Дівчина відвернулася до вікна. Вони під’їхали до важких кованих залізних воріт з ґратками у вигляді темної виноградної лози.

– Ми на місці, – оголосив Джейс, коли замість плавної їзди по дорозі їх почало трясти по бруківці. Клері встигла прочитати дугоподібний надпис над воротами, коли вони проїжджали крізь них: НЬЮ-ЙОРКСЬКЕ МАРМУРОВЕ КЛАДОВИЩЕ.

– Але ж через нестачу місця на Мангеттені припинили ховати людей ще століття тому, – здивувалася вона.

Вони рухалися вузькою алеєю з високими кам’яними стінами по обидва боки.

– Місто Кісток тут іще давніше. – Карета завмерла на місці. Клері аж підстрибнула, коли Джейс простягнув руку, але він просто відчинив дверцята з її боку. Його м’язисту руку, наче пилок, вкривали дрібні золотисті волосинки.