Кассандра Клэр - Місто кісток

– Відмінний кидок, Джейсе.

Джейс вагався:

– Але ваша рука. Я просто подумав…

– Я б не зашкодив твоїй сестрі, – сказав Валентин і швидко підняв і свій меч, і кинджал, який запхав собі за пояса. – Я б зупинив удар. Але твоє занепокоєння похвальне.

Брехун . Але Клері не мала часу для Валентинових виправдань. Вона поглянула на Люка і відчула різкий приступ нудоти. Люк лежав на спині, напівзаплющивши очі і нерівно дихаючи. Кров бульбашками проступала довкола рани.

– Мені потрібен бандаж, – сказала Клері здавленим голосом. – Якась тканина, будь-що.

– Не рухайся, Джонатане, – сказав Валентин сталевим голосом, і Джейс застиг на місці, хоча рука вже потягнулась у кишеню. – Клариссо, – звернувся до неї батько таким улесливим голосом, наче сталь, змазана маслом, – ця людина – ворог нашої сім’ї, ворог Конклаву. Ми – Мисливці, а це означає, що іноді ми – вбивці. Ти ж це розумієш.

– Мисливці на демонів, – сказала Клері, – убивці демонів. А не людей. Різниця є.

– Він демон, Клариссо, – сказав Валентин тим же м’яким голосом. – Демон з обличчям людини. Я знаю, наскільки оманливі такі монстри. Пам’ятаєш, я й сам пожалів його одного разу.

– Монстр? – повторила Клері. Вона пригадала спогади, пов’язані з Люком: Люк гойдає її, п’ятирічну, на гойдалці, вище, ще вище; Люк з гордістю батька фотографує її на святі на честь закінчення середньої школи; Люк перебирає коробки з книжками, які прибули до його магазину, дивлячись, що, можливо, Клері захоче прочитати, і відкладає це вбік… Люк піднімає її, щоб вона дотягнулася до яблука на дереві біля свого сільського будинку…

А цей чоловік намагається зайняти місце Люка як її батька.

– Люк не монстр, – сказала вона голосом, який підходив Валентиновому, сталь до сталі. – І не вбивця. Це ви…

– Клері! – Це був Джейс.

Клері проігнорувала його. Її очі були спрямовані на холодні чорні очі батька.

– Ви вбили батьків своєї дружини, не в бою, а холоднокровно, – сказала вона. – І я впевнена, що це ви вбили Майкла Вейленда та його маленького сина. Підкинули їхні кістки до бабусиних і дідусевих решток, щоб моя мати подумала, що ви і Джейс були мертві. Почепили свого ланцюжка довкола шиї Майкла Вейланда, перш ніж спалити його, щоб усі повірили, що то ваші рештки. Після всіх ваших розмов про незаплямований кров’ю Конклав, вам було байдуже до їхньої крові чи невинності, коли ви їх убивали, так? Холоднокровне вбивство старих і дітей – це жахливо.

Ще один спалах люті спотворив риси Валентина.

– Досить! – заревів він, знову занісши чорного меча з зірками. У його голосі Клері почула правду про те, ким він був, його гнів, який керував Валентином усе життя. Нескінченна кипляча лють.

– Джонатане! Відтягни свою сестру з мого шляху, або, клянусь Ангелом, я задавлю її, щоб убити монстра, якого вона захищає!

Джейс вагався лише мить. Потім він підвів голову.

– Звичайно, батьку, – сказав він і наблизився до Клері. Перш ніж вона змогла захиститися, він грубо смикнув її за руку, звів на ноги і відтягнув від Люка.

– Джейсе, – з жахом прошепотіла вона.

– Замовкни, – сказав він. Його пальці болісно вп’ялися в її руки. Від нього несло вином, металом і потом. – Не розмовляй зі мною.

– Але…

– Я сказав мовчи ! – він сильно струснув нею. Вона похитнулася, відновила рівновагу й побачила, як Валентин зловтішався над скорченим тілом Люка. Він гидливо штовхнув пораненого ногою. Люка здушив кашель.

– Дайте йому спокій, – крикнула Клері й спробувала висмикнутися з хватки Джейса, та намарне, він був занадто сильним.

– Перестань, – прошипів він їй на вухо. – Ти зробиш собі тільки гірше. Краще не дивись.

– Як і ти? – прошипіла вона у відповідь. – Заплющувати очі і вдавати, ніби нічого не відбувається, – це негідно, Джейсе. Ти це чудово знаєш.

– Клері, перестань . – Його тон майже змусив її замовчати. У ньому звучав відчай. Валентин підсміювався.

– Якби я додумався, – сказав він, – принести з собою срібне лезо, я міг би вбити тебе, як і годиться страчувати вашу породу, Луціане.

Люк прогарчав щось нерозбірливе. Клері сподівалася, що то була якась грубість. Вона спробувала вирватися з рук Джейса. Ноги дівчини ковзнули, і він, схопивши її, потягнув до себе з страшною силою. Він тримав її у своїх руках, але не про такі обійми Клері колись мріяла, не так собі це уявляла.

– Принаймні дозволь мені встати, – сказав Люк. – Дозволь мені померти, стоячи на ногах.

Валентин подивився на нього поверх свого меча і знизав плечима.