Кассандра Клэр - Місто кісток

– Схоже, ви добряче підготувалися, – сказала вона.

Алек раптом почервонів, відійшов убік і почав копирсатися у своїх стрілах.

– Так, – відповів Джейс. – Ти ще маєш той кинджал?

– Ні. Я загубила його в готелі «Дюмор», пам’ятаєш?

– Пригадую, – задоволено відгукнувся Джейс. – Майже вбила ним перевертня. Ізабель, яка стояла біля вікна, роздратовано закотила очі:

– Як я забула! Те, що найбільше тебе заводить, – це дівчата, які вбивають всяких тварюк.

– Мені подобається кожен, хто вбиває тварюк, – незворушно промовив Джейс. – Особливо я сам.

Клері схвильовано подивилась на годинник на столі:

– Нам час. Зараз приїде Саймон.

Годж підвівся з крісла. Вигляд у нього був такий виснажений, ніби він не спав кілька днів.

– Хай береже вас ангел.

Г’юґо, гучно каркаючи, злетів угору. Наступної миті почувся дзвін – настав полудень.

Надворі мрячило, коли Саймон під’їхав на ріг вулиці, де знаходився Інститут. Він двічі натиснув на клаксон. У Клері тьохнуло серце, якась частина її сумнівалася, чи з’явиться Саймон узагалі.

Джейс пішов крізь мжичку до машини, а Клері й інші ховалися під карнизом з ліпниною.

– Це і є фургон? Схожий на зогнилий банан, – кинув репліку Джейс.

І не посперечаєшся: Ерік пофарбував кузов у кислотно-жовтий колір, і на його фоні іржаві місця виглядали наче гнилі плями. Саймон знову подав сигнал. Клері ледь його побачила крізь залиті дощем вікна. Зітхнувши, вона накинула на голову каптур:

– Ходімо.

Вони почовгали брудними калюжами, що утворилися на тротуарі. Кожен крок Ізабель у високих чоботях супроводжувався гучним сплеском води. Саймон, не вимикаючи мотор, почав пробиратися назад, щоб відчинити дверцята салону. Двері від’їхали вбік, і всередині виднілися стерті сидіння з пружинами, що стирчали врізнобіч. Крізь щілини затікали струмочки дощу.

Ізабель скривилася.

– А там взагалі безпечно сидіти?

– Безпечніше, ніж їхати прив’язаною до даху, – з посмішкою запропонував Саймон. – Тому обирай сама. – Вдаючи, що не помічає Клері, він кивнув Джейсу й Алеку: – Агов!

Джейс підняв брезентову сумку, напаковану зброєю.

– Агов! Куди подіти сумку?

Саймон показав йому, куди вони з хлопцями зазвичай складали музичні інструменти. Ізабель та Алек забралися в салон.

Джейс поклав сумку і збирався сісти на переднє сидіння.

– Зайнято! – оголосила Клері.

– Де? – Алек квапливо присунув до себе лук.

– Вона має на увазі місце поряд з водієм, – Джейс прибрав вологе волосся з чола.

– Гарний лук, – кивнув Саймон Алеку.

– Розбираєшся в луках? – із сумнівом запитав той.

– Шість років займався в таборі стрільбою з лука, – похвалився Саймон.

Всі троє витріщилися на Саймона, і лише Клері підбадьорливо усміхнулася, на що Саймон взагалі не звернув уваги. Поглянувши на небо, він промовив:

– Їдьмо, поки знову не линув дощ.

На передньому пасажирському сидінні валялися порожні пакети з-під чипсів і крихти печива. Клері почала змітати їх на підлогу, але Саймон поклав ногу на педаль газу і рвонув з місця – і її відкинуло на спинку.

– Ай! – докірливо сказала Клері.

– Вибач. – Він навіть не глянув на неї.

Ззаду тихо розмовляли. Найочевидніше, вони обговорювали бойові прийоми: наприклад, як обезголовити демона, щоб не заляпати гноєм нові шкіряні черевики. Хоча між передніми сидіннями та рештою салону не було перегородки, Клері, що сиділа біля Саймона в цілковитій тиші, нітилася, немов вони їхали самі.

– А чому «агов?» – поцікавилася Клері. Фургон виїхав на шосе Рузвельт-драйв, що йде уздовж Іст-Рівер.

– Чому «агов»? – Саймон підрізав чорний позашляховик з тонованими вікнами, водій якого – одягнений у костюм чоловік із мобілкою в руці – показав йому у відповідь непристойний жест.

– Хлопці завжди так говорять. Ти сказав «агов» Джейсові й Алеку. Чому б не сказати «привіт» для різноманітності?

На щоці Саймона ледь помітно сіпнувся м’яз.

– «Привіт» звучить по-дівчачому. Справжні чоловіки різкі. І небагатослівні.

– Тобто справжні чоловіки майже не говорять?

– Так точно, – кивнув Саймон.

Туман низько стелився над річкою і пухнастою хмарою огорнув набережну. Через постійний вітер свинцево-сіра поверхня води вкрилася брижами.

– У кіно круті хлопці вітаються мовчки, просто кивають, що означає: «Я поганий хлопець, і, наскільки я розумію, ти теж». Якщо Росомаха і Магнето почнуть довго і нудно висловлюватися, це буде зовсім не те.