Микола Гоголь - Вечори на хуторі біля Диканьки

Повість «Вій» уся пронизана еротизмом. Це юнацьке переживання страху перед демонічною силою краси, пристрасті, жіночого тіла. Така «млосно-страшна насолода», яку відчуває Хома, скачучи з відьмою на спині, такий страх смерті, що його збуджує вид прекрасної панночки у труні. До речі, це своєрідна модифікація казкової «сплячої красуні». Отож, у порожній церкві Хома Брут три ночі поспіль не лише читає молитви, а й бореться із власними спокусами.

Зрештою — людина слабка, їй властива цікавість до того, що є «по той бік» життя. Хома глянув на Вія — і «тут же вилетів дух із нього від страху». Хома Брут загинув, бо злякався, — так наївно пояснює його смерть новоспечений філософ Тиберій Горобець, не підозрюючи, що йому так само доведеться розплачуватися за право пізнати цей світ і мати власне ім'я (диявольський знак, яким він позначений, — його невласне, римське наймення Тиберій).

Отже, Хома Брут не пройшов ініціації і загинув. А можливо, Хома Брут пережив «проміжну» ритуальну смерть і відродився в образі дячка Хоми Гордійовича, з уст якого ми чуємо не одну історію у Гоголевих «Вечорах»?

Мотив індивідуалізації, або ініціації в одній із найвідоміших повістей Гоголя «Тарас Бульба» набуває вже героїчного змісту. Немає «кращої науки для молодої людини, як Запорізька Січ», — так думає Тарас Бульба, так кажуть його гості. Молодечий дух побратимства, товариства запорізького близький до того, що культивувався колишніми випускниками Ніжинського ліцею, які збиралися на початку 30-х років у Петербурзі. Повість «Тарас Бульба» спочатку була опублікована у збірці «Миргород» (1835); другий, перероблений її варіант датується 1842 роком. Обидва варіанти відрізняються не лише обсягом (другий значно розлогіший), а й основним пафосом, основною концепцією.

У редакції 1835 року Гоголь куди більше був схильний поетизувати запорізьке братство як «тісне коло шкільних товаришів», як осередок молодечої вільної республіки, де кожному «однаково де воювати, аби лишень воювати, бо не пристало шляхетній людині жити на світі, не воюючи». Постання Запорізької Січі молодий Гоголь тісно пов'язував із особливим місцем і особливою роллю України як пограниччя — «все це надавало якогось вільного, широкого розмаху їхнім подвигам і виховало впертість духу», що й визначило колоритність характеру Тараса Бульби. Гоголь порівнював усю історію середніх віків з періодом юності, якій властиві різка гра контрастів, чудесна відвага, барвистість і яскравість. Саме з характером середніх віків пов'язаний і особливий ідеологізм «Тараса Бульби».

У статті 1832 року «Взгляд на составление Малороссии» Гоголь зауважував, що саме козацтво є «зародком політичного тіла, основою характерного народу», який тримається на «чистоті релігії своєї».

Отже, підґрунтя його повісті «Тарас Бульба» насамперед політично-ідеологічне. Йдеться-бо про єдність і цілісність політичного тіла народу. Такий високий зміст трагічного тону епопеї, що нею стає «Тарас Бульба». Повість не закінчується сценою вбивства батьком сина Андрія, хоча могла б, як це ми бачимо у Проспера Меріме («Матео Фальконе»), де на найвищій ноті звучить романтичний трагізм батьківського покарання.

Родова тема, яка так сильно звучить у повісті Гоголя, визначила й характер тих героїчних випробувань, або ініціацій, що їх переживають обидва Тарасові сини. Зраду Андрія в першій редакції Гоголь трактує близько до того пристрасно-нестерпного неспокою молодості, що тягне у прірву Хому у «Вієві». До цього додається лицарсько-середньовічна готична романтика схиляння перед жінкою — «жінка середніх віків є божеством», писав Гоголь. Так, прекрасна полька все більше втрачає риси звичайної людини, перетворюючись у розпаленій уяві Андрія на серафима, на «небесне створіння», «яке, здавалося, для чуда було народжене». Зрада Андрія в першій редакції близька до лицарського екстатичного самозречення, до сомнамбулізму, адже і в бою Андрій не воює, він — боїться «страшного батька». Натомість для Тараса Бульби зрада Андрієва — спокуса диявольська. «Ач, чортове насіння, ти таки своє взяло! Породив же тебе чорт на ганьбу всьому родові!» — вигукує він, дізнавшись про перевтілення Андрія у «славного лицаря» польського.

Таким чином, убиваючи сина, Тарас фактично відвойовує його у злого духа, повертає його собі, своєму родові. «Ти гадав, що я віддам комусь дитя своє? Ні! Я тебе породив, я тебе і вб'ю!», — каже він у першій редакції, у якій і хоронять Андрія по-лицарському, по-родовому. У другій же редакції Андрій залишається непохованим — Тарас з Остапом кидаються просто в новий бій захищати товариство: авторський наголос переноситься на розплату за зраду християнської віри і побратимства.