Стівен Кінг: Під куполом

Він був старим, досвідченим, огрядним звірком. Свого часу пограбував чимало сміттєвих баків і шлях до міського сміттєзвалища знав не гірше за всі три тунелі власної нори: на смітнику завжди знайдеться щось смачненьке. Не вбачаючи загрози для себе, він покволом подибав далі, поглядаючи на чоловіка, що наближався іншою обочиною.

Чоловік зупинився. Байбак зрозумів, що його помічено. Трохи попереду праворуч лежала повалена береза. Він сховається під нею, перечекає, поки людина пройде, а потім перевірить, чи смачненького чогось не…

Ось як далеко зайшов у думках байбак, роблячи своїх три наступні кроки перевальцем — аж тут його перерізало навпіл. Він розпався на дві половинки край дороги. Чвіркнула кров. Кишки вивалились на землю. Двічі смикнулись задні ноги й завмерли.

Остання його думка, перед тим як настала кінцева темрява, що поглинає нас усіх, хоч байбаків, хоч людей, була: «Що трапилось?»

Усі стрілки на контрольній панелі завмерли.

— Що за чорт? — мовила Клоді Сендерс. Повернулась обличчям до Чака. Очі широко розплющені, але паніки в них не було, лише здивування. Для паніки не вистачило часу.

Чак так і не побачив контрольної панелі. Він побачив, як сплющується ніс «Сенеки». А далі він побачив, як розлітаються на друзки обидва пропелери.

Побачити щось інше не було часу. Часу не було ні на що. «Сенека» вибухнув над шосе 119, пролившись вогняним дощем на сусідні поля. З неба також падали рештки тіл. Гупнула поряд з акуратно перерізаним байбаком задимлена рука — Клодетт.

Було двадцять перше жовтня.

Щойно він проминув «Фуд-Сіті» й місто залишилося позаду, як у Барбі покращився настрій. Побачивши напис: ВИ ПОКИДАЄТЕ МІСТЕЧКО ЧЕСТЕР МІЛЛ. ЧЕКАЄМО НЕВДОВЗІ ВАС НАЗАД! — Барбі відчув себе ще краще. Він радів, що знову вирушив у дорогу, але не просто через те, що отримав добрячу прочуханку в Міллі. Піднесення йому дарував звичний старий добрий потяг до переміни місць. Він уже десь тижнів зо два ходив оповитий сірою хмарою особистої природи, перш ніж бійка на стоянці біля «Діппера» врешті підштовхнула його в сраку до прийняття цього рішення.

— По суті, я звичайний волоцюга, — промовив він і розсміявся. — Зайдисвіт мандрує у Широкий Світ. А чом би й ні? До Монтани! Або у Вайомінг. До Південної Дакоти, у сраний Рапід-Сіті. Та хоч куди, аби звідси.

Він почув, що наближається звук двигуна, обернувся — ішов тепер задом наперед — і підняв великий палець. Інтересна комбінація зринула йому перед очі: старий забрьоханий «Форд» пікап з освіжаюче молодою блондинкою за кермом. Попелястою блондинкою, найулюбленіший його тип. Барбі продемонстрував найзвабливішу зі своїх посмішок. Дівчина за кермом пікаписька відповіла йому тим же і, о Боже, якби виявилося, що вона хоч на секунду старша дев'ятнадцяти, він зжер би свій останній, отриманий за роботу в «Троянді-Шипшині» чек. Надто юна подружка для джентльмена тридцяти повних літ, нема сумніву, але цілком легально годяща, як казали в часи його кукурудзяної юності в Айові.

Пікап пригальмував, він рушив до машини… але вона тут же знов набрала швидкість. Дівчина ще раз мигцем поглянула на Барбі, проїжджаючи повз нього. Посмішка не зійшла з її обличчя, але тепер в ній прозирав жаль. «Потьмарилось у голові на хвильку, — читалося в тій посмішці. — Але здоровий глузд мені вже повернувся».

А Барбі її лице здалося ніби знайомим, хоча напевне він не міг сказати, бо ж у недільні ранки в «Шипшині» завжди гуло незгірш як у божевільні. Однак йому пригадувалося, ніби він бачив цю дівчину з якимсь старшим чоловіком, імовірно її батьком, обоє занурені — у кожного перед очима своя секція — в читання недільного числа «Таймс». Якби він міг, коли вона проїжджала повз нього, до неї заговорити, Барбі сказав би: «Якщо ти довіряла мені смажити для тебе ковбасу з яйцями, авжеж могла б довіритися також, щоб я кілька миль потрясся поряд з тобою на пасажирському сидінні».

Звісно, такої можливості йому не випало, тож він лише махнув їй рукою, немов кажучи: «Не бери в образу». Глипнули задні вогні, ніби вона вирішила передумати. Відтак вони погасли і пікаписько додав швидкості.

Наступними днями, коли справи в Міллі почали з поганих перемінятися на гірші, він знову й знову прокручував у голові той момент теплого жовтневого дня. А саме згадував блимання задніх вогнів… Урешті-решт, вона могла й упізнати його, подумати: «Це ж той кухар із «Троянди-Шипшини», я майже певна. Мабуть, мені варто було б…»