Стівен Кінг - Під куполом

Міська сирена за його спиною продовжувала ревти, мов на світову погибель.

Честер Мілл мав власну щотижневу газету, яка називалася «Демократ». Назва вводила в оману, оскільки хазяйка й редакторка газети — посади, що їх одноосібно займала невгамовна Джулія Шамвей, — була республіканкою до глибини нутра своїх кісток [17] Заснована 1854 року активістами боротьби проти рабства в США, республіканська партія вважається правішою за демократичну, першим президентом-республіканцем був А. Лінкольн. . Логотип газети виглядав так:

«ДЕМОКРАТ» ЧЕСТЕР МІЛЛА

рік заснування — 1890

На службі «Маленького міста, схожого на чобіток»!

Гасло теж дезінформувало. Честер Мілл не був схожим на чобіток, бо нагадував дитячу спортивну шкарпетку, до того ж таку брудну, що могла стояти сама по собі. Хоча й тяжіючи до набагато більшого й заможнішого міста Касл Рок [18] Касл Рок — вигадане Стівеном Кінгом місто в штаті Мейн, яке фігурує в багатьох творах. , що лежало на південному заході (проти п'ятки шкарпетки), географічно Честер Мілл перебував в оточенні чотирьох інших містечок, більших за нього площею, але менш залюднених: Моттон з південного сходу; Гарлоу з північного сходу; з півночі ТР-90, населений пункт без статусу міста; а на заході — Таркер Мілл. Містечка Честер і Таркер називали фабрики-близнята [19] Слово «mill» англійською означає — «фабрика»; звідси назви населених пунктів за містоутворювальними підприємствами: фабрика Честера, фабрика Таркера. , це було, коли вони на пару (у ті часи в центральному й Західному Мейні на всі заставки гатило чимало папероробних підприємств) перетворювали річку Престіл на брудну, обезриблену стічну канаву, яка майже щодня змінювала свій колір, до того ж у різних місцях по-різному. У ті часи можна було вирушити на каное від Таркера зеленою водою, а досягши Честер Мілла, плисти вже по яскраво-жовтій Престіл аж до Моттона. До того ж, якщо ви пливли дерев'яним каное, з нього нижче ватерлінії облазила власна фарба.

Утім, остання з тих високоприбуткових загиджувальних фабрик закрилася ще у 1979 році. Престіл звільнилася від чудних кольорів, і риба до річки повернулася, хоча суперечки, чи годиться вона для вживання людьми, так і продовжувалися. («Демократ» щодо цього тримався думки: «Атож!»)

Кількість мешканців у місті залежала від сезону. Між Днем пам'яті й Днем праці [20] У День пам'яті поминають усіх американців, що загинули на військовій службі (відзначається в останній понеділок травня); День праці (перший понеділок вересня) — національне свято з 1894 року. їх бувало до п'ятнадцяти тисяч. В інші місяці людей тут жило трохи більше або трохи менше від двох тисяч, відповідно до балансу народжень і смертей у лікарні імені Кетрін Рассел, яка вважалася найкращим медичним закладом на північ від Люїстона [21] Люїстон — друге за кількістю населення (близько 39 тис. мешканців) місто штату Мейн, в окрузі Андроскоггін. .

Аби ви спитали в сезонних мешканців Мілла, скільки доріг веде до нього й звідти, більшість із них назвали б вам дві: шосе 117 — на Норвей і Саут-Періс [22] Норвей («Норвегія» — близько 5 тис. мешканців), Саут-Періс («Південний Париж» — 2,4 тис. мешканців) — курортні міста в окрузі Оксфорд, штат Мейн. , та шосе 119, що йде на Люїстон, проходячи перед тим через центр Касл Рока.

Хто прожив тут років з десять, міг би згадати щонайменше штук на вісім більше двосмужних асфальтованих шляхів: починаючи з Чорної Гряди та Глибокої Просіки, що тягнуться до Гарлоу й закінчуючи тією, що в'ється в напрямку ТР-90 і зветься Гарненька Лощина (така ж красива дорога, як і її назва).

Люди з тридцятирічним і більшим досвідом життя в цій місцевості, та якби їм іще дати час на роздуми (найвигідніше, у задньому приміщенні крамниці Брауні, де й зараз топиться дров'яна піч), пригадали б щонайменше ще дюжину путівців, чиї назви варіювалися від сакральної — Божий Ручай, до профанної — Мала Курва (хоча на місцевих мапах ця дорога позначалася всього лише номером).

Найстаршим мешканцем Честер Мілла на той день, що його відтоді іменували Днем Купола, був Клейтон Брессі. Він також був найстарішим чоловіком на весь округ Касл, а відтак і володарем ціпка «Бостон Пост» [23] 1909 року газета «Бостон Пост» (1831–1956) заснувала традицію вручення найстаршому мешканцеві міста пам'ятного різьбленого ціпка з позолоченою головкою, після закриття газети традиція підтримується місцевими муніципалітетами Нової Англії. . На жаль, Клейтон уже не тямив, що воно таке — ціпок «Бостон Пост», та й хто він сам такий — не вельми пам'ятав. Іноді сприймав власну прапраправнучку Неллі за свою, вже сорок років як мертву, дружину, і «Демократ» ще за три роки перед цим перестав брати щорічне інтерв'ю у «найстаршого громадянина». (Під час останньої такої бесіди на питання про секрет його довголіття Клейтон відреагував вигуком: «Де к чорту мій обід?») Деменція почала оволодівати ним невдовзі після його сотого дня народження; двадцять першого жовтня цього року йому виповнилося сто п'ять. Колись він був висококласним майстром, столяром, що спеціалізувався на шафах, балюстрадах, фасонній різьбі. Останніми часами до його спеціальностей додалися беззаперечне поїдання пудингу-желе та спроможність подеколи встигнути до унітаза раніше, ніж з нього вивергнеться з півдесятка закаляних кров'ю камінчиків.