Роман Квант - Блискавка

– Софі, чого ти так пізно? – спитав він, кинувши на доньку стурбований батьківський погляд.

– Я була на дискотеці, тату, – відповіла вона, знімаючи з себе джинсову куртку.

– Могла мене попередити, щоб я зайвий раз не хвилювався.

Василь перегорнув сторінку газети, що лежала в нього на колінах.

– Який хлопець тебе цього разу проводжав?

– Ніякий. Я сама доїхала.

Він ледве не розбив пляшку від хвилювання.

– Сама? Як сама? А якби якісь покидьки причепилися до моєї доньки?! Навіть страшно подумати! Зараз стільки маніяків ходять в ночі! Я міг би за тобою заїхати сьогодні.

– Тату, ти знущаєшся? Я не хочу, щоб потім з мене сміялися всі в групі, що мене батько відвозить додому, як маленьку…

– Перестань. Ніхто не буде сміятися. Треба робити так, як вважаєш за потрібне, не зволікаючи на думки інших людей.

Це була крилата фраза Василя, яку він дуже часто використовував останнім часом до теми і без теми.

– Ти будеш вечеряти?

– Ні, – відповіла Софія. – Вже пізно. Я не хочу їсти. Я піду спати, бо дуже втомилася.

– Гаразд. На добраніч.

Софія пішла в свою кімнату і не роздягаючись, впала на диван. Вона дуже любила свого батька, але як їй в цьому житті бракувало матері! Як вона сумувала, коли мати три роки тому раптово померла від серцевого нападу. Скільки днів після цього дівчина плакала, сумувала і думала, що після цього їй немає сенсу більше жити на цій землі!

З часом будь-які рани загоюються і навіть до втрати близької людини потроху можна звикнути. Софія останнім часом дуже часто згадувала матір, її обличчя, посмішку, її спокійний, урівноважений характер і навіть коли вона гнівалася та кричала на доньку – дівчина це згадувала із сумом і щемом у серці. Вона згадувала теплі, лагідні материнські слова, поради, що лунали з її вуст і допомагали Софії жити далі з надією на краще. Мати для неї була найріднішою людиною на весь світ і дівчина досі не могла змиритися з її втратою. Але час потроху все загоював і змінював.

Трохи оговтавшись від спогадів, Софія встала з дивану і пішла в душ. Вона стояла під водою, миючись з милом і все згадуючи власну маму, яку вже, на жаль, неможливо повернути. Вийшовши з ванної, дівчина відразу ж пішла спати. Вона лягла в розстелене ліжко і вимкнула нічну лампу.

Темрява з радістю прийняла її всі страхи, сумніви, спогади та надії, які сиділи в її підсвідомості, іноді даючи про себе знати.

Отже, настало шістнадцяте квітня, коли одна подія повинна була кардинально змінити життя Софії назавжди.

Софія прокинулася десь о дев’ятій ранку і пішла вмиватися. День був прохолодним, а хмари темно-сірі, загрозливо надвисали над землею, наче попереджували про дуже скорий прихід дощу.

– Привіт. Як ти спала сьогодні? – спитав Василь, зайшовши до кухні.

– Непогано. Хоч виспалася нормально.

– Ясно. А я чомусь довго не міг заснути. І зараз самопочуття погане. Але на роботу все одно доведеться йти. Від цього нікуди не дінешся.

Василь підійшов до вікна і подивився на попелястого кольору хмари, що поступово наближалися, закриваючи яскраве сонце. Він задумливо почухав ще не голене підборіддя.

– Сьогодні синоптики передавали дощову та холодну погоду. Коли будеш йти на заняття, візьми з собою парасольку, щоб не намокнути.

– Добре. А ти вже на роботу їдеш?

– Так, буду зараз збиратися. Сьогодні в мене важкий день.

– Успіхів тобі, тату, – щиро побажала Софія.

– Дякую. І тобі теж успіхів у навчанні. Диви, як час швидко летить. Ще півтора місяці і в тебе почнеться сесія.

Дівчина на це безтурботно махнула рукою, як на якусь дрібницю.

– А-а, ще часу вдосталь. На першому курсі немає важких предметів…

– Ну дивись. Добре, Софі, я вже побіг, щоб не спізнитися на роботу. Тоді вже побачимося ввечері. Бувай.

– До вечора.

Василь зачинив за собою вхідні двері. Софія повільно снідала, дивлячись у вікно. Судячи з темних хмар, що грізно та загрозливо надвисали над містом, дощ ось-ось мав початися. Це аж ніяк не додавало дівчині оптимізму, аж навпаки забирало його. В такі похмурі дні на неї час від часу накочувалася прибережна хвиля депресії, стресу і незадоволеності власним життям. Такі тривожні передчуття призводили до меланхолічного стану, а він, в свою чергу – до вічного байдикобиття, ліні і небажання напружуватися, щоб щось робити.

Напевне це депресія від того, що я ще не знайшла справжнє кохання. Адже без цього людина не може нормально жити. Від цих сумних думок, у Софії взагалі відпало бажання їхати в інститут на заняття. Краще було б дома відпочити і спробувати змінити спосіб життя. Проте, сценарій її життя вже був написаний наперед не її рукою, всі ролі визначені і розподілені, а допущення будь-якої помилки в цьому сценарію категорично заборонено.