Дмитро Білий - Заложна душа

Невідомо — чи прискорила "мазепіна смута" агонію Гетьманщини, чи навпаки подовжила її ще на півсторіччя. Принаймні, це була остання спроба вирішити збройною силою дилему українського вибору. Наступна відбулася лише через двісті років. Не така вже і вражаюча частота, хоча, цілком можливо, що боротьба могла продовжуватись і в інших сферах...

Справді, тактика геніальна і стара, як розділ людства на класи. Петро Дорошенко не поповнив пантеон героїв (мучеництво тут є обов'язковим), і пішов на той світ не мучеником, а воєводою Вятки.

Самойловича не врятувала вірна служба і тонка "реальна політика", він повторив шлях по етапу в Сибір свого попередника Дем'яна Многогрішного. Там у нього було багато часу, щоб згадати Дорошенка.

В традиції козацького лицарського мистецтва –- "Козацькій Вежі", кожне з трьох кіл символізувало певний рівень посвяти від першої — Вежника, далі Звитяжця і потім Зберігача. (Інформація надана автору від одного зі Зберігачів Традиції — Вадима Задунайського)

Здається, ще не з'явилось ґрунтовного дослідження про історію епідемій в Україні. Хіба що тільки слова — "Чума з лопатою ходила..."натякають на один з постійно діючих привидів українського хронотопу. Епідемії як дія темних сил, як покара, як попередження, як фатум із неухильною послідовністю спалахували кожне сторіччя іноді перекреслюючи будь які сподівання на кращий фінал вітчизняної історії. Так епідемія тифу в 1919 році відіграла фатальну роль в боротьбі об'єднаних армій УНР і ЗУНР, загнала їх у сумнозвісний "трикутник смерті" і перетворила на мандруючий цвинтар.

Існує декілька теорій щодо появи вовкулаків. Дивовижним є те, що ці істоти стають обов'язковими складовими міфології слов'янських і германських народів. Походження вовкулаків, їх звички, так би мовити, пристрасті і фатум досі залишаються таємницею для дослідників. Зрозуміло, тих дослідників, які залишилися поки живими. Велетенський чорний вовк, який несеться по степу, нечутно пробирається лісовими хащами або проникає у будинок чи палац, є обов'язковим елементом будь-якої легенди про природу жаху пересічного слов'янина і германця (включно з англосаксом). Вірогідно, тут знайшов свій відбиток стародавній міф про сакральні постаті навколо індоєвропейського божества Одина, якого супроводжував, окрім обов'язкового сокола, вовк–перевертень, або сакральний культ воїна–звіра, що став підґрунтям для таємничих лицарських культів. У зв'язку з цим необхідно згадати і скандинавських берсерків, які, після певних ритуалів (вживання під час його виконання певного сорту грибів було обов'язковим), могли, гризучи щит, кинутися на безліч ворогів. Недосконалість ритуалу ускладнювала повернення берсерків до нормального людського життя; через брак фахівців повернення було майже неможливим. Доходило до того, що недосвідчені колеги–вікінґи могли запросто прикінчити небезпечного звитяжця, для якого зникав розподіл між своїми і чужими. Ми повинні визнати: там, де існували військові ордени або братства, завжди існували таємні культи, що дозволяли посвяченому перебирати собі властивості, не притаманні людській фізіології. Запорожці, про яких ми знаємо не більше, ніж про антрополоґію марсіан, мали подібні культи, про що доходять до нас уривчасті свідчення так званої української демонології. Але на відміну від вікінґів, процес зворотного перевтілення — вовкулаки в людину — набув більшого вдосконалення, ніж удар секірою по черепу, але про це докладніше у наступній лекції...

Взагалі, це класична українська картина — перелякана жінка біжить, рятуючись від вічного вершника–людолова. Заказник для полювання на рабів, якими стали землі України у першому тисячолітті до нашої доби, здається, зберігає свої функції і зараз.

Дванадцять років тому, автор, проходячи свій етап "ходіння в народ", працював літом у сільськім музеї. Зранку до вечора, чмихаючи від пилу, він вів досить одноманітний реєстр на кшталт: "Сорочка жіноча — домоткана, полотняна, вишивана, приблизно початок двадцятого сторіччя" або "Глечик глиняний, пофарбований...". Щоправда, іноді, немов глухий рокіт далекого грому, зустрічався жупан, пошитий років сто тому, але за всіма зразками козацьких старожитностей, або чорна від давнини тяжка бандура з обірваними струнами (бандурі автору вдалося повернути голос, але це вже інша історія). Директор музею, мудрець, художник, письменник і одночасно викладач малювання у школі — людина абсолютно загадкова для односельців — любив вечорами порозмовляти зі студентом–ентузіастом про різні речі і в тому числі про природу абстрактного гуманізму. Нарешті автору вдалось вивести розмову про стародавню шаблю, яка, згідно з агентурними даними, отриманими від сусідів директора музею, мала зберігатися в музеї. Директор, здивувавшись таким мілітарним зацікавленням співбесідника, позіхнув, і ми рушили до музею. Там він довго возився із ключами біля архаїчного сейфу, точніше, "нєсгораємого шкафу", відчинив тяжкі дверцята і кивнув автору: — Дивися.